Розділ 12

Юля

Я стояла посеред шкільного подвір’я, стискаючи в руках букет білих квітів, і мені здавалося, що весь мій акуратний, структурований світ щойно вибухнув, засипавши мене уламками. У вухах досі лунав відчайдушний, зривистий крик Дениса.

“Це все було для тебе! Весь цей бісів Інстаграм, квитки, шоколадки — це все було для тебе!”

В голові панував хаос. Я нічого не розуміла. Які шоколадки? Який Інстаграм? Денис бігав не за Дариною? Він... усе це влаштував через мене? Але він же говорив про “новеньку дівчину”! Невже він вирішив, що я... просто старшокласниця чи випускниця? Звісно, я прийшла в цей ліцей зовсім нещодавно, та й різниця в віці у нас не така вже й величезна, але щоб настільки…

Я повільно повернула голову до Макара. Він стояв біля машини, насуплений, з темним, непроникним поглядом, дивлячись туди, де в темряві вулиці щойно зник его молодший брат. Світло єдиного ліхтаря спадало на його різкі риси обличчя, затінюючи очі. Я здогадувалася, що Макар брат кучерявого Ромео — надто вже багато деталей збігалося в їхніх розповідях, але я навіть в страшному сні не могла подумати, що саме я — обʼєкт його зацікавленості.

Здавалося, Макар теж не знав. З огляду на його розгублений, шокований вираз обличчя, для нього це зізнання стало таким же ударом під дих, як і для мене. Він просто застиг, наче намагався переварити почуте, поки його брат біг кудись наосліп через нічне місто.

— Йди за ним! — вигукнула я, вириваючи його з заціпеніння та роздумів.

— Що? — перепитав хлопець, наче мій голос долетів до нього крізь якусь товщу води. Він струснув головою, переводячи погляд з темної порожньої вулиці на мене.

— Макаре, йди за братом, він може зараз щось натворити, — емоційно повторила я, роблячи крок уперед. Підліткова образа й максималізм — страшна штука, а Денис зараз почувався абсолютно зрадженим і розбитим.

Макар закрив дверцята машини, його погляд на мить пом'якшав, стаючи вдячним.

— Так, точно… Дякую, — глухо кинув він.

Він швидко сів за кермо, завів двигун і його автомобіль з виском шин рушив з місця, зникаючи в тому ж напрямку, куди побіг Денис. Червоні габаритні вогні швидко розчинилися в темряві, залишаючи мене наодинці з вечором.

Я залишилася стояти на порожньому подвірʼї та дивилася на букет у своїх руках. Білі пелюстки тихо тріпотіли від легкого подиху вітру. Я знала, що не можна піддаватися спокусі. З першого ж дня, як Макар зʼявився на моєму шляху, кожен внутрішній голос кричав мені про субординацію, професійну етику та здоровий глузд. Я знала, що це не закінчиться нічим хорошим, але все одно зробила це — дозволила собі зазирнути в його темні очі трохи довше, ніж дозволено вчительці, дозволила цим дивним, заплутаним стосункам пустити коріння.

А варто було просто бути розумнішою. Просто походити сюди кілька разів на тиждень, вичитати свої години, отримати диплом та спокійно поїхати на таке омріяне, заздалегідь сплановане стажування до Оксфорду. Усе ж було розраховано до найдрібніших деталей. Моє майбутнє мало бути ідеальним, чітким і передбачуваним.

Я міцніше стиснула квіти, відчуваючи, як до горла підкочує клубок безпорадності.

Чому завжди все йде не за планом?