Розділ 10

Юля

— Один-один, — відповів Макар посміхаючись.

Я зловила себе на тому, що надто задивилася на його посмішку. У ній було стільки впевненості й теплого, ледь помітного нахабства, що мої заздалегідь підготовлені професійні барʼєри почали тріщати по швах.

— Тож, — почала я, намагаючись повернути голосу строгість. — Замість того, щоб витратити час на обговорення твого рівня англійської, ми будемо вибудовувати план “як завоювати дівчину”?

— Ну не зовсім так, — підсунувшись ближче, промовив хлопець.

Я відчула, як по шкірі пробігли дрібні сироти. Я просто фізично не могла знаходитися з ним так близько — його присутність заповнювала весь простір навколо, заважаючи тверезо мислити.

— Ти краще розумієшся на психології підлітків, в особливості, дівчат, — продовжував Макар, зазираючи мені прямо в очі.

Не встигла я ні обуритися, ні слова сказати, як він одразу додав, хитро мружачись:

— Звичайно ж не задарма. Обід повністю за мій рахунок. То яка твоя професійна думка щодо цього Ромео?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серцебиття, і змусила себе включити режим досвідченого куратора.

— Перш за все, нехай нарешті вийде з тіні та сам зробить подарунок, — загнула я один палець. — Букет квітів або щось таке, що покаже його щирість. Нехай підійде і поговорить з нею сам, а не через посередників чи дурні опитування в соцмережах.

— Це саме я йому і казав, а він слухав цього дурня Влада, — буркнув Макар, і в його голосі проковзнуло цілком доросле роздратування.

— І найголовніше, — я посміхнулася. — Нехай спробує бути собою. Дівчата таке люблять. Без пафосу, без масок крутого хлопця. Нехай запросить її туди, де вони зможуть побути наодинці, а не перед усім ліцеєм. Навіть ті квитки на концерт... якщо він віддасть їх їй просто так, без жодних умов, це спрацює значно краще.

Макар уважно вислухав мене, наче залізно конспектував кожне слово у своїй голові.

— Дякую, Юлю. Це... справді цінна інформація, — тихо підсумував він.

На цьому наша “робоча зустрі” завершилася, хоча тему англійської ми так до ладу й не зачепили.

Через кілька днів я знову прийшла до школи. Оскільки уроки в мене були не щодня, за час моєї відсутності шкільне життя встигло обрости новими чутками. Не встигла я навіть зайти до вчительської, як Дарина з десятого класу вже була головною темою обговорень на перерві.

Виявилося, що на днях дівчина отримала розкішний, величезний букет ніжно-рожевих півоній.

Зловивши Дарину біля кабінету географії, я обережно, суто по-дружньому розпитала її про таємного шанувальника.

— Красиві квіти були в середу, Дарино. Ромео таки зважився на прямі дії?

Дівчина зніяковіла, притискаючи до себе підручник, але очі її світилися:

— Так, Юліє Дмитрівно... Курʼєр приніс прямо в клас перед першим уроком. Там була записка: “Для найособливішої”.

— І що, ви вже поговорили? — зацікавлено підняла я брову.

— Та ні... — Дарина зітхнула, опустивши погляд. — Ми не говорили. Він просто передав їх і... зник. Я навіть не знаю, що йому сказати, коли побачу.

Я подумки похитала головою. Ну що за підлітки? Перший крок зробив, а на другий сміливості не вистачило.

Того самого вечора, коли уроки вже давно закінчилися, а над шкільним подвірʼям почали згущатися сутінки, я затрималася в кабінеті, заповнюючи журнали. Почувши на вулиці знайомий звук автомобільного двигуна, я мимоволі визирнула у вікно.

Біля воріт паркувалася знайома машина Макара.

Я швидко зібрала речі, накинула піджак і спустилася на перший поверх. Коли помітила у вікно як Макар якраз діставав із заднього сидіння... два великі, неймовірно красиві букети квітів.

Один із них — оберемок яскравих тюльпанів — він одразу ж передав Денису, який нервово тупцював поруч. Він щось швидко прошепотів, схопив квіти й буквально полетів у бік школи крізь мене навіть не помітивши, очевидно, збираючись виконати другу частину моєї інструкції й нарешті поговорити з Дариною особисто.

Макар зачинив дверцята машини, повернувся і попрямував в мій бік. У його руках залишався другий букет — витончені, білі квіти, загорнуті в крафтовий папір.

— Привіт, Юліє Дмитрівно, — промовив він, зупиняючись за крок від мене. На його губах знову грала та сама посмішка. — Як бачиш, я чітко слідую твоїм порадам. Малий просив допомогти виправити помилки, тому квіти для його дівчини я доставив особисто.

— А другий букет? — тихо запитала я, відчуваючи, як серце знову зрадницько прискорює хід.

Макар протягнув білі квіти мені:

— А другий — автору найкращих психологічних порад. Без посередників, без димових завіс. І... я приїхав сам, щоб поговорити.

Він підняв руку і акуратно, ледь торкаючись шкіри, заправив пасмо волосся, що вибилося з моєї зачіски, мені за вухо. Мене наче струмом прошило від цього дотику. Я завмерла, боячись навіть поворухнутися, а Макар повільно нахилився нижче, заглядаючи в мої очі.