Розділ 9

Макар

Залишалося півтори години до обіду, тому як дорослий чоловік, я вирішив уточнити в Юлі, чи все залишається в силі. Мені зовсім не хотілося виглядати навʼязливим підлітком, але думки про цю зустріч крутилися в голові ще з самого ранку, заважаючи зосередитися на роботі.

Я дістав телефон і набрав коротке:

“Сьогодні обід в силі?”

Відповідь прилетіла майже одразу. Суха, професійна і збалансована:

“Так, обговоримо всі робочі моменти”.

Я мимоволі усміхнувся, заблокувавши екран. “Робочі моменти”. Ну звісно. Вона з усіх сил намагалася тримати дистанцію суворої вчительки, і це мене тільки розпалювало. Навіть через екран я відчував цю її відчайдушну спробу залишатися непохитною.

Рівно о першій нуль-нуль мій автомобіль уже стояв навпроти головного входу до школи. На подвірʼї було відносно тихо — очевидно, уроки ще тривали, або всі просто розійшлися по класах. Я опустив скло, вдихаючи прохолодне повітря, і став чекати.

За кілька хвилин важкі шкільні двері відчинилися, і на ґанок вийшла вона. У мене на мить перехопило подих. Юля йшла швидким, упевненим кроком, цокаючи підборами по асфальту. Легке пальто, зібране волосся, у руках — тека з документами, а на обличчі — той самий вираз зосередженої професіоналки. Вона виглядала неймовірно. Настільки, що я на секунду забув, як дихати.

Макаре, зберися.

Помітивши єдину машину перед входом, Юля на мить забарилася, але потім рішуче попрямувала до пасажирського сидіння.

— Привіт, — мовив я, коли вона сіла в салон, принісши із собою тонкий аромат кави та парфумів із нотками ванілі.

— Привіт, Макаре, — вона відповіла тепло, але відразу ж поправила ремінь безпеки, повертаючи собі діловий тон. — Сподіваюся, я не змусила тебе чекати.

— Для тебе в мене знайдеться стільки часу, скільки потрібно, — я завів двигун і плавно рушив з місця. — Тут неподалік є затишне кафе з чудовими ланчами. Тобі сподобається.

Поки ми їхали, Юля помітно розслабилася. Вона відкинулася на спинку сидіння, і вся її суворість почала танути, поступаючись місцем звичайній втомі після важкого шкільного понеділка.

— Ну, як твій ранок? — поцікавився я, повертаючи на головну вулицю. — Учні не сильно тероризували молоду вчительку?

Юля тихо засміялася, і цей звук відгукнувся приємним теплом десь у грудях.

— О, ти навіть не уявляєш, що у нас сьогодні відбувалося, — вона похитала головою, дивлячись у вікно. — Понеділок у школі — це завжди випробування, але сьогодні одинадцятикласники та десяті класи перевершили самі себе. Особливо один персонаж.

Я зацікавлено покосився на неї, стримуючи посмішку:

— Невже? І що ж сталося?

— Памʼятаєш, я розповідала тобі про Ромео, який підсилав шестикласників із шоколадками до новенької дівчинки? — Юля повернулася до мене, в її очах застрибали іронічні бісики. — Так от, шоколадний етап пройдено. Сьогодні цей стратег перейшов до важкої артилерії. Він десь дістав два квитки на “Океан Ельзи”, виставив сторіс в Інстаграм і оголосив, що візьме із собою ту саму “особливу дівчину”, яка перша йому напише.

Я ледь не вʼїхав в поворот. Пальці на кермі стиснулися сильніше, а в горлі здався клубок сміху, який я відчайдушно намагався придушити. Перед очима миттєво поплив суботній план Влада на захоплення десятикласниць.

Господи, вони реально це зробили! Вони втілили цей план у життя!

Де вони взяли квитки?

— І... як успіхи у Ромео? — насилу зберігши рівний, спокійний голос, запитав я, хоча всередині мене просто розривало від сміху.

— О, на подвірʼї справжній бунт! — емоційно сплеснула руками Юля, абсолютно не помічаючи мого стану. — Усі дівчата з паралелі стоять гуртом, штурмують його соцмережі, шукають профілі. Взагалі, мушу визнати, хлопець молодець. План дурний, суто підлітковий, але робочий. Весь Інтернет перерили, щоб його знайти. Навіть я подумки побажала йому успіху.

Я закусив зсередини щоку, відчуваючи, що якщо зараз не закрию рота, то просто розрегочуся на весь салон. “План дурний, але робочий”. Якби вона тільки знала, що цей “дурний план” всю суботу на моїй кухні під каву розробляв мій двадцятипʼятирічний друг-стратег для мого рідного брата!

— Так, — вичавив я з себе, припарковуючи машину біля ресторану. — Підлітки зараз кмітливі пішли. Стратеги.

— Не те слово, — зітхнула Юля, збираючи свої речі. — Ну ладно, мені щось перекусити. Давай нарешті обговоримо твою англійську, Макаре. Бо з такими шкільними пристрастями мені терміново потрібно переключитися на щось доросле.

Я заглушив мотор, повернувся до неї й зустрівся з її поглядом.

— З задоволенням, Юлю. Переключаймося.

Ми зайшли до ресторану. Я вибрав затишний столик біля вікна, трохи віддалений від основного залу, щоб нам ніхто не заважав. Юля сіла навпроти, витонченим рухом зняла пальто й поклала перед собою блокнот із ручкою, усім своїм виглядом демонструючи: “Я тут суто у справах”.

Але я помітив, як вона ледь помітно нервує. Її пальці занадто сильно стискали шкіряне переплетення блокнота, а погляд час від часу зрадницько тікав убік, коли наші очі зустрічалися. Ця її легка збентеженість поруч зі мною подобалася мені значно більше, ніж я готовий був визнати навіть самому собі.