Розділ 8

Юля

Вихідні промайнули абсолютно непомітно. Підготовка планів уроків, швидка кава з подругами та... кілька переписок з Макаром. Мушу визнати, у текстовому форматі він здавався дуже милим, дотепним і навіть затишним.

“Господи, Юле, зберися! — подумки гримала я на себе. — За кілька місяців випускний з бакалаврату, диплом, а потім — омріяне стажування в Оксфорді. Не можна так легко відволікатися на хлопця”.

На доволі привабливого хлопця... Який одним своїм поглядом здатний перекреслити твою ідеальну, залізобетонну концентрацію. А я не мала права змінювати свої плани.

Поки я стояла перед дзеркалом і акуратно підфарбовувала вії перед виходом на роботу, екран телефона на столику коротко вібрував. Спливло повідомлення від нього:

“Везу брата до школи. Він вже запізнюється. Можемо і тебе підвезти.”

Це було сформульовано навіть не як питання, а як факт. Але я зачепилася за інше.

“І тебе?” Стоп?! Ми так непомітно й швидко перейшли на “ти”?

Я повільно відклала туш і поклала телефон екраном донизу. Подивилася на своє відображення й чітко помітила, як щоками розлилося зрадницьке, гаряче тепло. Навіть дихання трохи збилося. Одразу ж заплющила очі й затулила обличчя долонями.

— Дідько! Туш! — вигукнула я, розуміючи, що щойно забруднила повіки.

Так, Юля, зберися. Це просто чоловік. Звичайний привабливий чоловік.

Я швидко витерла огріхи макіяжу, підхопила телефон і набрала відповідь: 

“Привіт. Ні, дякую, я вже в дорозі”.

Нахабно збрехала я, хоча сама ще навіть не взулася. Мало того що цей Вовк хоче дізнатися, де я живу, так він уже готовий знайомити мене зі своїм молодшим братом! Куди так поспішати?

Але пальці вже самі набирали продовження. Ну не могла я втриматися, ніяк не могла: 

«Сьогодні звільняюся до обіду. Можемо зустрітися».

Занесла палець над кнопкою “Відправити”. Ні, стоп! Надто прямолінійно. Наче я навʼязуюся або дуже чекаю на цю зустріч. Видалити, видалити.

“...Можемо зустрітися, щоб домовитися про заняття”.

Ось, так значно краще. Одразу зʼявився залізничний підтекст професіоналізму. Я просто серйозний викладач, який обговорює робочі моменти. Натиснула “відправити”.

Відповідь прилетіла за кілька секунд: «Чудово. Я заїду о першій до школи».

Я нічого не відповіла, лише лайкнула його повідомлення. А потім зловила себе на тому, що ще хвилину стояла посеред коридору й абсолютно непедагогічно посміхалася дисплею телефону.

Потім різко перевела погляд в правий кут екрану, на годинник. Сьома пʼятдесят. Чудово! Я ще навіть не зібралася. Вже треба виходити.

У понеділок сил не було ні в мене, ні у восьмикласників, які навіть уроки зривали якось ліниво й неохоче, наче робили мені величезну послугу. Таня з першої парти примудрилася розлити чорнило з ручки, і воно фіолетовою річкою потекло прямо на зошит Дмитра, який взагалі мав сидів на дві парти далі, але відчайдушно списував її домашнє завдання. Клас миттєво вибухнув реготом і криками. Поки Дмитро рятував свої записи, а Таня звинувачувала його у всіх смертних гріхах, діти навідріз відмовлялися заспокоюватися. Довелося витратити добру половину уроку на примирення цих підліткових шекспірівських пристрастей замість вивчення граматики.

Одразу ж по завершенню заняття я з полегшенням вийшла в коридор. У мене нарешті “вікно” між уроками — майже дві години. Я якраз встигну заповнити звичайний паперовий журнал та електронний. Ну чому в цій школі обовʼязково треба все дублювати? Навіть залишиться трохи часу на себе — встигну спокійно збігати по каву, повернутися, провести урок у десятому класі, а далі... обід із Макаром.

Від однієї думки про цю зустріч о першій годині всередині приємно тремтіло. Я переконувала себе, що це суто ділова кава, аби обговорити графік занять з англійської. Але кого я обманювала? Я чекала цього обіду сильніше, ніж вихідних.

З цими думками я зачовгала підборами, повертаючи за ріг коридору, і в цей момент мене хтось ледь не збив із ніг. Каблук зрадницько поїхав по лакованому лінолеуму, і я дивом втримала рівновагу, вхопившись за підвіконня.

Я підвела голову, готуючись прочитати лекцію про правила поведінки на перервах.

— Ой, пробач! Я випадково! — почув знайомий голос від кучерявого Ромео.

Переді мною стояв Денис. Його фірмові кучері сьогодні стирчали ще хаотичніше, ніж зазвичай, а в очах горів якийсь дивний,  азарт. Я подумки важко зітхнула, ледь стримуючись, щоб знову не закотити очі. Поки я сама вчилася в школі, у мене ніколи не було таких надокучливих і всюдисущих залицяльників.

— У мене тут... — почав Денис, раптом гублячи всю свою сміливість під моїм суворим поглядом. Він засунув руки в кишені куртки й почав там гарячково порпатися, шуршачи якимись папірцями. — Коротше, я хотів…

— Слухай, у мене зараз зовсім немає часу, — я перебила його на пів слові, виставивши вперед долоню. Я намагалася посміхнутися якомога миліше, але прохолодно, даючи зрозуміти, що субординацію ніхто не скасовував. — Мені треба терміново заповнити журнали. Давай, до зустрічі!