Розділ 5

Юля

Ранок у школі почався саме так, як і повинен починатися будь-який поганий ранок.

Я ледь не запізнилася через затори, потім довго шукала ключі в сумці, які весь цей час були в кишені тренча, а на додачу хтось вирішив поставити мені першим уроком англійську в десятому класі.

І якщо життя вже вирішило з мене познущатися, то чому б не добити остаточно?

Саме з цією думкою я поспішала коридором і на повній швидкості врізалася в чиюсь спину.

— Ай!

Чудово, Юле. Просто чудово.

— Перепрошую! — автоматично випалила я та підняла голову.

На мене дивився той самий хлопець із зупинки.

Чорна куртка. Чорний рюкзак. Самовпевненість розміром із невеликий континент.

Щойно він мене впізнав, його обличчя одразу проясніло.

— Знову ти, красуне?

Я важко зітхнула.

Невже в цій школі немає інших дівчат?

— Так, сонечко, світ виявився надто маленьким для нас двох.

На мить він навіть розгубився.

Мабуть, не очікував, що його підкат знову переїдуть катком.

— То в якому ти класі?

— В тому, де вчать не хапати незнайомих дівчат за талію.

Я мило посміхнулася й обійшла його.

— Гарного дня.

— Почекай…

— Не можу. Освіта сама себе не здобуде.

До першого дзвінка залишалося якихось пʼять хвилин, і шкільний коридор за тонкими стінами кабінету англійської мови нагадував розтривожений вулик. Я швидко увійшла до десятого класу та вже стояла біля вчительського столу, розкладаючи підручники та намагаючись вдавати, що повністю контролюю ситуацію, хоча коліна від мандражу трохи тремтіли. Все в цій школі до болю нагадувало мої власні шкільні роки. Директорка мала рацію, коли натякала, що мене легко сплутати з старшокласницею. Сьогодні я навмисно вдягла строгі чорні штани та стриману блузку, але навіть це не додавало мені того солідного “вчительського” віку, який зазвичай змушує підлітків миттєво замовкати.

Урок розпочався з короткого знайомства з учнями. Виявилося, не я одна була новенькою в цій школі. Дарина, дівчина з довгим хвилястим каштановим волоссям, також нещодавно змінила навчальний заклад. Я б не стала запитувати чому, та й не те щоб мені дійсно було дуже цікаво лізти в чужі підліткові драми.

На диво, десятикласники доволі добре сприйняли мене як вчителя. Вони не сперечалися, уважно слухали й навіть не намагалися піддражнювати, як це часто буває з практикантами. Не можу сказати, що я розслабилася від такого теплого прийому, адже зайва тиша в класі рідко приводить до чогось хорошого. Зазвичай діти просто приглядаються, щоб намацати твої слабкі місця.

— And now, we could officially start our lesson, — промовила я, переводячи погляд на настінний годинник.

До кінця уроку залишалося якихось десять хвилин. Єдиний плюс — наступна година у нас була з ними ж, тож можна було не поспішати.

— Open your books on page…

Не встигла я договорити, як хтось гучно постукав у двері й вони миттєво відчинилися. Хлопчина років десяти-дванадцяти зазирнув до кабінету, кумедно шмигаючи носом.

— Ой, добрий день! А можна зайти?

Я уважно подивилася на нього, вигнувши брову. Такий малий, а вже встановлює тут якісь свої правила й перериває навчальний процес.

— А що тобі треба? — спокійно запитала я, спираючись руками на вчительський стіл.

— Мені треба передати дещо.

— Кому?

Хлопчак упевнено витягнув руку й ткнув пальцем у бік новенької дівчини. Дарина від несподіванки аж випрямилася за партою і щиро здивувалася:

— Мені? А від кого?

Малий помітно замʼявся, переминаючись із ноги на ногу під поглядами всього класу, але потім згадав свою “місію” і випалив:

— Від таємного шанувальника!

І перш ніж я встигла бодай слово сказати про дисципліну, цей шпигун міттю пробіг крізь увесь клас, з гуркотом гепнув плитку дорогого шоколаду Дарині на стіл і так само кулею вилетів назад у коридор, зачинивши за собою двері.

У класі в ту ж секунду знявся гомін, свист і смішки. Дарина миттєво почервоніла до кінчиків вух, ховаючи обличчя в долонях, хоча шоколадку зі столу прибирати не поспішала. Я лише посміхнулася — підліткова романтика в усій своїй красі. На щастя, за мить пролунав дзвоник на перерву.

— Окей, на зараз все. Відпочивайте, зустрінемося за пʼятнадцять хвилин, — оголосила я.

Клас із шумом підвівся. Більшість підлітків одразу висипали в коридор — обговорювати свіжі плітки про “таємного шанувальника” Дарини. У кабінеті залишилося лише кілька людей, включно з самою винуватицею свята, яка з цікавістю розглядала обгортку.

Я витягнула з кишені телефон. Нарешті зʼявився час видихнути. Набравши номер Тоні, я підійшла до великого вікна й почала повільно ходити вздовж підвіконня, спостерігаючи за шкільним подвірʼям.