Розділ 4

Макар

Мама готувала на кухні. Борщ.

Це означало одне з двох — або вона хотіла поговорити про щось серйозне, або намагалася зробити вигляд що все добре. Сьогодні, судячи з того що вона не відривала погляду від каструлі коли я зайшов, було і те і те.

— Привіт, мамо, — почав я, проходячи всередину.

— Синку, любий, привіт! Як справи? — мама відірвалася від процесу готування та підійшла, щоб обійняти мене. Вона затрималася на мить довше, ніж зазвичай, міцно притиснувшись до мого плеча. — Щось ти геть схуд. Ти окрім своєї роботи ще хоч щось робиш?

— Ходить в спортзал! — крикнув із вітальні Денис, не відриваючись від телефона.

— Денисе, ти вже вдома? — мама здивовано підвела брови.

— Я його щойно привіз, — переключив я мамину увагу на себе. — У мене був короткий день, а в них у школі якісь змагання, тож старші класи відпустили раніше — готуватися до іспитів.

Мама ніжно погладила мене по щоці, але в її очах мигнув той самий сум, який вона так ретельно намагалася приховати.

— Що б я без тебе робила, Макаре?.. Він геть мене не слухає. Раніше хоч до батька дослухався, а зараз взагалі… — вона раптом осіклася, ніби злякавшись власного відвертості, відвернулася й поспіхом підійшла назад до плити. — Ну, ти сам розумієш, підлітки, вони такі…

Мама не хотіла, щоб хтось бачив її емоції. Тридцять років шлюбу, найкращі роки, які вона віддала родині, просто випарувалися, залишивши її розбитою в цьому великому домі. Вона намагалася завантажити себе побутом, аби лише не думати про порожнечу.

— Ти ж знаєш, що я завжди поруч і допоможу, — тихо сказав я їй у спину.

— Так, синку, звичайно, — відгукнулася вона, активно помішуючи страву.

Я обперся на кухонну тумбу й оглянув простір. Наша простора кухня плавно переходила у вітальню, звідки великі деревʼяні сходи піднімалися на другий поверх до спалень. Дорогий ремонт, який колись здавався мені просто показовим і статусним, зараз відчувався як найрідніший. Але деякі деталі різали око. Нові мамині каструлі та пательні, якими вона за все життя ні разу не користувалася, раніше цим займалися інші люди, тепер стояли на плиті, дивно контрастуючи з колишнім, безтурботним укладом нашого життя. Вона вчилася жити заново. Один на один із цими стінами.

— Хлопчики, сідайте, вже майже готово, — вона махнула рукою в бік столу.

Я сів навпроти Дениса, на своє старе місце. Після розлучення батьків я ще жодного разу не був тут просто як гість чи звичайний член родини. І ніколи ще не сидів за цим великим столом без батька.

— Як на роботі? — почала розмову мама, розливала борщ по тарілкам.

— Нормально. Закрили квартал непогано. Наступний тиждень ще буде відносно легким, а далі — як завжди, закрутиться рутина.

— Це добре, синку, — вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла блідою. — Тобі треба добре харчуватися. Денисе, поклади сметану.

— Батько телефонував, — сказала вона якомога нейтральніше, опустивши очі, і поставила порцію переді мною.

Денис миттєво підняв голову від телефона. Ложка в його руці завмерла, ледь не хлюпнувши червоною рідиною на стіл. Уся його байдужість злетіла за секунду.

— І що? — різко запитав він.

— Нічого. Просто телефонував. Привіт тобі передавав.

— Мені не потрібні його привіти, — відрізав брат і з глухим стукотом кинув ложку в тарілку. Борщ бризнув на край, але Денис навіть не помітив цього. Він знову втупився в екран, хоча було видно, що його пальці тепер напружено стискають пластиковий корпус.

Більше ніхто нічого не сказав. Ми їли мовчки, і це мовчання було таким важким і знайомим, що від нього аж зуби зводило. Було чутно лише цокання настінного годинника у вітальні та тихий шурхіт маминої серветки, яку вона нервово стискала в кулаці. Мама майже не доторкнулася до своєї порції — поводила трохи ложкою по тарілці, а борщ у її тарілці повільно холонув, покриваючись тонкою плівкою. Вона просто сиділа, тримаючи спину рівно, і дивилася кудись повз нас, у панорамне вікно.

Три людини за одним великим столом, і кожен сам по собі — ніби так завжди і було. Ніби ми просто сусіди в розкішному готелі.

Після вечері мама мовчки пішла мити посуд, занурившись у власні думки. Вода з крана зашуміла занадто сильно — мабуть, щоб заглушити звуки нашого будинку. Я підвівся й коротко кивнув Денису:

— Виходь.

Ми вийшли на простору криту терасу, що виходила в задній двір. Брат одразу ж умостився на широке підвіконня біля входу й витягнув із кишені пачку сигарет. Клацнула запальничка.

— І давно? — запитав я, складаючи руки на грудях.

— Не твоє діло. — буркнув він, випускаючи тонку цівку диму.

Я одним швидким рухом підійшов, забрав сигарету з його пальців і викинув її геть за перила тераси, прямо в густу траву.

— Макар! — обурено вигукнув він, підхоплюючись.

— Денисе! — так само твердо осадив я його.

Він замовк, зрозумівши, що сперечатися безглуздо. Потім ображено відвернувся до темного подвірʼя й глухо кинув: