Розділ 3

Макар

Візит до рідної школи, яка за вісім років майже не змінилася, не приніс майже нічого хорошого. Денис знову бунтує проти системи, зриває уроки та неналежно поводиться з вчителями. В його віці я був майже таким самим, хлопець переросте, але добре, що мама не змогла сьогодні прийти, бо малий отримав би вдома по-повній.

Запевнивши директорку, що ніяких проблем з братом не виникне до випускного, на що я і сам сподівався, я ще довго не міг викинути з голови ту чудернацьку й водночас чарівну зустріч у порожньому коридорі. Дівчина, яка на повній швидкості врізалася в мою спину, досі стояла перед очима. Юля. Вона так смішно почала вибачатися, що я мимоволі посміхнувся, згадуючи цей момент уже в машині.

Але роздуми довелося відкласти. Під’їжджаючи до зупинки швидкісного трамваю неподалік школи, я помітив знайому чорну шкіряну куртку. Денис. Поруч, як завжди, топтався його незмінний компаньйон Ігор.

Я пригальмував біля бордюру й опустив скло пасажирського вікна.

— Гей, хлопці! — гукнув я, привертаючи їхню увагу. — Підвезти додому?

— Чувак, скільки разів я казав тобі не тинятися біля моєї школи? — замість привітання буркнув мій молодший брат, розгонисто відкриваючи передні дверцята й застрибуючи на пасажирське сидіння.

Ігор тим часом мовчки й слухняно закинув свій рюкзак і сів позаду.

— Взагалі-то, це громадська зупинка, — спокійно відповів я, кинувши на Дениса погляд.

— Яка стоїть прямо під моєю школою.

Його підлітковий максималізм і вічне невдоволення я просто проігнорував. Повернувся до дзеркала заднього виду: — Привіт, Ігоре.

— Привіт, Макаре! — відгукнувся той із заднього сидіння.

— Як справи в школі? — поцікавився я, плавно виїжджаючи на головну дорогу й тримаючи потік машин.

— Новенька сьогодні відшила Дена, — майже відразу здав друга Ігор, хитро примружившись у дзеркалі.

Брат у ту ж секунду різко розвернувся в кріслі й уп’явся в нього важким, німим поглядом, у якому чітко читалося: “Якого біса ти зараз патякаєш?”

— Дійсно? — я здивовано підвів брову. Щоб мого самовпевненого брата, який вважав себе найкращим хлопцем у гімназії, хтось відшив у перший же день? Це щось новеньке.

— Ні, все було взагалі не так! — одразу ж увімкнув захист Денис, різко схрестивши руки на грудях і відвернувшись до вікна. — Ми просто не встигли нормально познайомитися, бо ти приперся.

— Я щось не помітив поруч із вами жодної дівчини, коли підʼїжджав, — зауважив я.

— Бо ти своєю появою всіх розлякав.

Я лише тихо засміявся, не бажаючи сперечатися. За кілька хвилин ми вже під’їхали до потрібного кварталу.

— Я, мабуть, тут вийду. Дякую, Макаре, — промовив Ігор.

Він протягнув руку вперед, ми коротко стукнулися кулаками на прощання, і хлопець вискочив із заднього сидіння, залишаючи нас із братом наодинці.

Я звернув у двір, припаркував машину, заглушив мотор і повернувся до Дениса. Настала пора для серйозної розмови, яку ми відкладали вже кілька тижнів.

— Що з тобою відбувається? Скажи мені чесно.

— Мені немає чого тобі сказати, — сухо відрізав брат, дивлячись у вікно.

— Денисе, я можу тобі допомогти. Я твій брат, — я розвернувся в кріслі й м’яко поклав руку йому на плече.

Він різким рухом скинув мою долоню, ніби йому було боляче від доторку.

— Мені не потрібна допомога від тебе. Просто залиш мене в спокої.

— Як я можу залишити тебе в спокої, коли бачу, що з тобою щось не так? Ти став сам не свій.

— Так само, як ти залишив батьків! — випалив він, і в його очах блиснула така щира, дитяча образа, що в мене всередині все стислося.

От воно що. Ось у чому справжня причина його щоденної агресії. Він сердиться, але не на мене, а на весь світ, який тріснув по швах.

— Денисе… Те, що батьки розлучилися — це їхнє спільне, доросле рішення. Я не міг і не мав права втручатися в їхні стосунки.

— Звичайно! — з гіркою іронією вигукнув він. — Тобі ж взагалі все одно! Ти у нас дорослий, самостійний, живеш окремо, у власній квартирі. А я? Я тепер змушений залишитися з матірʼю. Один на один спостерігати, як вона то плаче, то сміється вечорами! Ти міг би з ними поговорити! Ти для них авторитет, міг би вмовити їх спробувати ще раз, залишитися разом! Але ти просто вмив руки. Не зробив нічого. Повністю наплював на мене.

— Денисе, послухай, — я глибоко вдихнув, намагаючись підібрати максимально правильні слова, хоча відчував, що після розлучення батьків мій власний авторитет в його очах теж сильно похитнувся. — Ти ж уже дорослий хлопець і чудово розумієш, що не всі люди створені одне для одного. Інколи дорослі роблять помилки, і рано чи пізно вони просто розходяться, бо так краще для них обох.

— Але не після майже тридцяти років шлюбу ж! — голос брата здригнувся. Він схопився за ручку дверцят, збираючись вийти й щосили грюкнути ними — я знав цей жест наперед, бо у його віці чинив би абсолютно так само. — Я не хочу про це говорити. Просто відвези мене додому.