Розділ 2

Двісті тридцять шоста школа зустріла мене квітневою прохолодою та галасом. Затягнувши пасок свого чорного шкіряного тренча тугіше, я увійшла на шкільне подвірʼя. Молодші діти енергійно бавилися перед будівлею, наздоганяючи одне одного, а старшокласники або збивалися в купки біля самого входу, або стояли трохи далі, ліниво щось обговорюючи осторонь. Роки минають, а деякі речі в цьому світі залишаються незмінними.

Пройшовши довгим коридором, що пахнув миючим засобом та віддавав легким шлейфом підліткових парфумів, я зупинилася біля кабінету директорки, коротко постукала й увійшла. Людмила Олексіївна відірвала погляд від монітора й уважно провела ним по моєму одягу. Широкі джинси палаццо та класична біла блузка, що виднілися з-під розстебнутого тренча, виглядали стримано, але стильно.

— Доброго дня. Я від Тамари Петрівни, — привіталася я.

— Бойко? — протягнула директорка, її суворий вираз обличчя трохи помʼякшав.

— Саме так. На практику до кінця семестру.

— Памʼятаю, памʼятаю. Ви нас дуже виручите, Юліє. Нам буквально на кілька днів на тиждень потрібна заміна, бо з цими декретами посеред навчального року можна з глузду з'їхати.

Я підійшла ближче до її столу й помітила величезну купу паперів, серед яких хаотично височіли стоси недоперевірених звітів, розкритий календар планування та велика керамічна чашка з логотипом школи, в середині якої була міцна кава. Схоже, у керівництва ранок теж не задався.

— Підійдіть до Марії Степанівни, вона у нас завуч з виховної роботи, — промовила Людмила Олексіївна, підписуючи якийсь бланк, а потім раптом відкинулася на спинку крісла й усміхнулася. — Стривайте, а Вас, Юліє Дмитрівно, і саму можна зі старшокласницею сплутати! У нас хоч і гімназія, та старші класи зараз так бунтують, що про шкільну форму давно забули. Одягаються, хто як хоче. Тож пильнуйте, щоб Вас випадково не закрили в кабінеті замість уроку.

Я стримано посміхнулася у відповідь, хоча всередині промайнула думка: “Тільки цього мені бракувало для повного щастя”.

— Дякую, матиму на увазі, — відповіла я, забираючи направлення

Тепер, коли коридорами школи розлилася тиша після дзвоника, йти було значно спокійніше. У мене нарешті зʼявився час роздивитися все довкола дорогою до Марії Степанівни.

Школа явно намагалася тримати статус сучасної гімназії. Коридор розгортався переді мною довгою, світлою галереєю. Стіни були пофарбовані у приємний молочний колір, а вздовж них тягнулися ряди новеньких сірих локерів для одягу — зовсім як у американських підліткових серіалах. На стінах подекуди висіли інтерактивні дошки з розкладом, стенди з фотографіями гордості школи та поодинокі креативні постери англійською мовою. На підлозі лежав світлий глянцевий лінолеум, у якому відбивалися великі вікна. Зараз, коли всі учні розійшлися по кабінетах, з-за зачинених дверей доносився лише приглушений гул голосів учителів та шурхіт крейди чи маркерів.

Та не звертаючи увагу на все ще, в моїй голові крутилася лише одна думка: цього разу я взагалі не виходитиму з учительської без нагальної потреби, щоб випадково ні з чим і ні з ким не перетнутися. Другий раз такого “щастя”, як у попередній школі, мені точно не треба. Буду невидимкою.

Заглибившись у власні повчальні роздуми, я зовсім гави ловила. І, звісно ж, не помітила чоловіка попереду — на повній швидкості врізалася прямо в його широку спину. Стоси паперів та направлення з деканату віялом розлетілися по підлозі. 

Дідько.

Це той момент, коли героїня в романтичних фільмах зустрічає головного героя.

І я, очевидно, героїня. Чудово.

— Пробачте, будь ласка! Я випадково, просто задумалася, — защебетала я, миттєво опускаючись на коліна, щоб зібрати свої документи.

— Нічого страшного, з ким не буває, — пролунав над головою приємний, низький баритон.

Чоловік присів поруч, допомагаючи мені згрібати папери докупи. Його рухи були спокійними, а від самої фігури віяло такою залізобетонною впевненістю, що я мимоволі затамувала подих. Ну ні, Юле, тільки не в перший же ж день практики!

Коли остання довідка опинилася в моїх руках, я нарешті випросталася й оглянула свого “рятівника”. Переді мною стояв високий, чорнявий чоловік у бездоганно випрасуваній чорній сорочці та класичних штанях. Його пронизливі карі очі дивилися на мене з легкою іронією, а на лоб спадало кілька неслухняних кучерів.

— Макар, — промовив він, усміхнувшись кутиками губ, і першим протягнув мені руку.

— Юля. Приємно познайомитися, — я відповіла на жест, відчуваючи тепло його міцної долоні.

— Взаємно.

Ми простояли так хвилину, а потім забираючи руку назад я почала:

— Дякую, що допомогли. І ще раз вибачте, що … — я не встигла договорити, як він перебив мене.

— Вам точно немає за що виправдовуватися. Це я винен, що став стовпом посеред проходу, — заперечив він.

Я озирнулася назад. Ну, взагалі-то, стояв він якраз акуратно під стінкою, нікому не заважаючи. Зрозумівши це, я тихо засміялася. Макар підхопив мій сміх, і між нами на мить зникла будь-яка ніяковість.

— Добре, — затягнула я, міцніше притискаючи до грудей теку з паперами. — Мені час. На все добре… бувайте!