Розділ 1

— Юля, тебе викликають до деканату, — промовила староста.

— Якщо мене відраховують, то хоча б не посеред пари, — відповіла я.

— Бойко, просто йди, — закотивши очі сказала Марина.

За чотири роки старостування вона вже давно втратила бажання бути посередником між студентами та професорами.

— Та я ж просто питаю, — пробурмотіла я.  — У мене навіть боргів немає. Вони буквально не мають причин псувати мені життя.

— Господи, Юля. Сходи й дізнайся.

Тепер вже очі закотила я.

Взявши сумку, я вийшла з аудиторії та попрямувала до деканату.

Йдучи по оновлених коридорах нашого університету, де звідусіль мене оточували промені ранкового світла я намагалася згадати коли я останній раз була в деканаті.

Ніколи.

Я вчасно закривала сесії, не влазила в конфлікти й навіть на першому курсі примудрилася не впасти зі сходів перед усім факультетом.

Жодного разу за всі чотири роки бакалаврату, за жодних обставин мене не викликали, до мене не було ніяких питань. Що могло статися за три місяці до випускного?

Підійшовши до нових деревʼяних дверей, я постукала та увійшла до кабінету. Мене відразу накрила знайома атмосфера канцеляризму та пилу. Коли в коридорі панувала весняна прохолода, тут вже відчувалася середина літа і легка ненависть до студентів.

— Добрий ранок! — життєрадісно вигукнула я. 

Дві жіночки за столами синхронно визирнули з-за стосів паперів, мазнули по мені байдужими поглядами й не зронили ні слова у відповідь.

— Я до декана, — промовила я та додала: — Бойко.

— А-а, — протягнула блондинка й ліниво вказала пальцем на кабінет праворуч. — Тобі туди.

— Дякую, — швидко відповіла я та пішла до декану.

Знову постукавши та привідкривши двері я просунула голову та запитала:

— Тамаро Петрівно, можна?

— Бойко? — приспустивши окуляри запитала вона, на що я кивнула у відповідь. — Заходь!

— Добрий ранок! Ви щось хотіли від мене?

Тамара Петрівна важко видихнула й уважно подивилася на мене поверх документів.

Я автоматично сіла рівніше.

На мені були світло-рожевий лонгслів, графітова спідниця-шорти й ботфорти. Нічого кримінального. Майже образ “старанної студентки”.

— Ти не отримаєш диплом.

Мені здалося, що я ослухалася.

— Перепрошую?..

На секунду стало так тихо, що я почула власний пульс. Неначе навколо вимкнули звук. Мені здалося, що власні очі зараз випадуть на стіл, коліна миттєво підкосилися не зважаючи на те, що я сиділа, а в кабінеті різко похолоднішало — попри літню спеку.

— У прямому сенсі, — холодно відрізала Тамара Петрівна. — У тебе не закрита осіння практика в школі. Без цього підсумкова атестація неможлива, і диплом ми тобі не видамо.

— Як це немає? Якщо я її проходила. В сто сорок сьомій школі, місяць викладала.

Я намагалася згадати все, що памʼятаю про практику. Школа, плани-конспекти, купа домашки, яку я перевіряла до ночі, ранні підйоми, неприємна директорка.

— Бойко, практику не зараховано.

— Чому?

— Бо немає жодної документації, немає підтвердження, що ти щось проходила.

— Але ж у мене є все в ноутбуці. Всі плани-конспекти та навіть фото з тієї школи. Надішліть їм запит нехай підтвердять.

— Вони не відповідають, ми надіслали запит.

Здається, вона помітила, що мені не добре від новини, що я не отримаю річ через яку я сюди ходила всі ці чотири роки.

Дідько. Вони і не дадуть відповідь. Не варто було сваритися з тією директоркою після того як вона дала мені рекомендацію. Але хіба я винна, що її фізрук загравав до мене? Мало того що я дотримувалася субординації, так він ще й сказав їй, що це я до нього лізла. Як можна було так влипнути.

— І що тепер робити? — запитала я.

— Ще раз пройти практику, — відповіла Тамара Петрівна. — Поки я не бачу іншого виходу, особливо якщо ми так і не отримаємо відповідь від сто сорок сьомої школи.

Прекрасно. Диплом недописаний, ще й практику ще раз проходити.

— Юле, я памʼятаю тебе як старанну студентку. На тебе ніколи не було жодних нарікань. Моя знайома працює в двісті тридцять шостій школі, і їхня вчителька англійської дуже раптово пішла в декретну відпустку. Я домовлюся, щоб тобі дали невелике навантаження. Кілька разів на тиждень виходитимеш, занять особливо в університеті немає вже. Я поговорю — пропуски тобі ставити не будуть. Що думаєш?

Наче у мене був вибір.

— Добре, — відповіла я. — Давайте двісті тридцять шосту школу.

Тамара Петрівна кивнула і взялася за телефон — мабуть одразу дзвонити знайомій — а я вийшла з кабінету.

В приймальні обидві жіночки навіть не підняли голів.