1

Кінь тривожно захропів та застриг вухами.
— Тихо, Сірку! — вигукнув Марко. — Ми вже вдома! Хоча… Твій дім — Січ. А мій тут. Був… Поки не втік.
Марко пришпорив коня. Рідне село вигулькнуло із-за горбочка. Маркові аж у грудях тьохнуло, як побачив знайомі білі хатки. Ось крайня хата баби Горпини, що ще малого ганяла його за зірвані вишні, а он маленька хатинка діда Василя, що вчив Марка рибалити. Рідна домівка зустріла знайомою старою грушею, що похилила гілки до самого шляху. Марко поплескав коня по шиї:
— Все. Ми вдома. Тпрууу!
Кінь спинився. Марко прив'язав його до тину, а сам зайшов у двір.
— Агов! Є хто вдома?
Марко постукав. Двері відчинилися. На порозі стояла матінка. Вона оглянула сина, не впізнавши.
— Боже помагай, козаче. Поміч потрібна, чи що?
— Матінко…
— Марку? — очі матері округлилися. — Це ти? Боже! Живий! Синку! Дванадцять років…
Вона кинулася Марку на груди. З очей потекли сльози радості. Мати гладила його по голові, оглядала, все ще не вірячи, що то її син.
— Боже правий! Живий! Я думала, ти в землі давно. Де ж ти вештався стільки років?
— На Січі. Довго розказувати.
— А як же ти додому вирвався? Кажуть, що звідти просто так не пускають.
Марко стис губи.
— Та… Вигнали мене з Січі.
— А чого ж вигнали? Що ти таке зробив? — мати відсахнулася від Марка.
— Пусте. Потім якось поясню. Може, до хати нарешті пустите?
— Ой, вибач. Заходь!
Марко вже зібрався увійти, як на порозі постала дівчина. Худа, тендітна, з дуже блідою шкірою, незвичною для селянки. Темна коса до пояса, такі само темні очі, а погляд… Марка наче голкою штрикнули. Було в ній щось чарівне та лячне водночас.
— Марійко…
— Ну, я, — холодно відповіла молодша сестра.
— Я думав, ти заміж вийшла...
Марійка лиш хмикнула. Марко зрозумів, що ляпнув лишнього, і закусив губу. Мати поставила на стіл скромну вечерю. Їли мовчки. Матінка дивилася, наче хотіла розпитати про все, але не наважувалася. Марійка теж мовчала, час від часу зиркаючи з-під брів. Дивною стала. Він запам'ятав її доброю, ласкавою семирічною дівчинкою, а тепер наче підмінили її. Марко не міг зрозуміти, що ж дивного у ній, але щось було…
Матінка хотіла розпитати про Січ, але Марко заходився допомагати по господарству, щоб не дошкуляла питаннями. Треба як слід відпочити й зібрався з силами. Мати поклала його спати на лаві, а сама з дочкою лягла на піч. Спалося Маркові погано. Снився тур. Велет блукав лісом, обережно ступаючи та прислухаючись, наче відчув небезпеку. А потім заревів, та так, як перед смертю: болісно, відчайдушно…
Марко прокинувся в холодному поті. За вікном жеврів світанок. Хлопець швидко поїв та пішов до коня. Погладив таку рідну тварину, яка подекуди розуміла його краще за людей. Зазирнув у великі блискучі очі, розчесав довгу гриву…
— Ой, Сірку, не скінчилися ще наші блукання та пригоди. Ой, багато чого треба нам ще пройти…
Мати застала зненацька, підійшовши ззаду. Марко за звичкою розвернувся й приготувався до удару. Довгі бойові роки далися взнаки: він чув найменший шурхіт та сахався від усього.
— Синку, то я. Зовсім диким ти став. Куди знов зібрався? Тільки повернувся, поживи з нами хоч трошки…
— Мамо, справи є. Пробачте.
Мати похитала головою.
— Ой, сину, приховуєш ти багато від мене. Ховаєшся, наче від чужої. Як вернувся, так живи уже з нами, розкажи усе, — матінка раптом схлипнула й витерла сльози. — Ти вночі…
— Що, мамо?
— Погано спав, крутився. І говорив…
Марко стріпнувся.
— Що говорив?
— Що вбити треба… пана Брильського, — вона злякалася, наче сказала зайве.
Марко зрозумів, що нічого вже приховувати.
— Так. Завдання дали. Більше нічого не скажу, вибачте.
Мати схопила його за плечі й благально промовила:
— Марку, не можна пана вбивати! Бо без нього загинемо ми! І Марічка… Вона перша помре…
— Як це так? — здивувався Марко.
— Отак. Хворіла вона дуже три роки тому, вже думала я, що Богу душу віддасть. А пан про це дізнався, сам завітав до хати нашої, випив трохи Марійчиної крові, а своєї теж краплю їй дав, вона й одужала. Тепер двічі на рік до села приїздить і отак робить. Інакше помре вона, бо сила його лиш пів року тримається. Оце Спаса скоро, знову пан приїде та з Марійкою кров'ю обміняється. Благаю, послухай мене, не чини, як тобі наказали! Чи сестру не шкода тобі?
— А ви, мамо? Хіба не зробив він вам прикростей багато?
Мати заплакала.
— Ми за нього. Пропадемо без Брильського. Не лише Марічку він порятував. Нашу кров бере, а на заміну свою в казан крапає, трав туди додають, води заговореної. Так двічі на рік: на Спаса і на Стрітення. Варять слуги його кров з травами в казані, ми п'ємо, а потім і хворіємо менше, і працюємо ліпше. Якби не пан, пів села уже б померло.
— Він вашу кров п’є, ви на нього працюєте, як ті воли, світу білого не бачите, але виправдовуєте? — Марко вибухнув і стис кулаки.
— Працюємо, синку, а що робити? Оно в інших селах іще гірші пани, і якось живуть.
Марко не міг стерпіти такої ницості. Боготворити нелюда, який випиває кров, а потім дає почуття захищеності та допомоги? Довго ще наші люди в ярмі ходитимуть. Хлопець мовчки скочив на коня та погнав у бік лісу. Треба набратися сил перед тим, як вистежити пана. Мати мовчки дивилася услід…
Ліс зустрів прохолодою та спокоєм. Тут наче зникали всі життєві негаразди й здавалося, що зло відступило. Ліс став ще одним домом після села та Січі. У лісах він провів кілька років і лиш тоді почувався найбільш захищеним. Занурившись у хащу, Марко трохи сповільнив коня. Він підняв голову й замружився від сонця, що пробивалося крізь верхівки вікових дерев. Спів птахів заспокоював. Марко заплющив очі й спробував набратися сили від лісу. Це конче треба перед відповідальним боєм. Невидимі потоки пронизували його тіло. Він відчував тепло, що поступово розповзалося всередині, наче від випитого гарячого узвару після перебування на морозі. Шкірою пробігли мурашки, серце закалатало швидше…
Раптом усе обірвалося. Марко розплющив очі й роззирнувся. Тиша. Але щось гризло зсередини: почуття болю, відчаю та смертельної небезпеки. Сірко стривожено водив вухами. І Марко відчув далекий, болісний рев тура. Щось трапилося з його побратимом. Марко погнав туди, звідки відчувалася небезпека. Він гнав у хащу, вже не відчуваючи гілки, що боляче хльостали по обличчю, буреломи, які ледве перестрибував Сірко, та небезпечні трясовини, що могли легко засмоктати коня разом з вершником. 
Нарешті Сірко виїхав на галявину. Посередині стояв величезний тур. Змучений та поранений, він важко дихав, а кров крапала з рани на боці додолу, забарвлюючи траву. Тур болісно заревів, наче благаючи про допомогу. Аж тут із хащів вискочили троє вершників з собаками. Заливаючись гавкотом, ті кинулися на тура, але велет спритно підчепив одного пса рогом і відкинув на землю. Інші заскавуліли й відступили. Вершники попрямували до тура, тримаючи напоготові шаблі та ножі.
— Стійте! — Марко виїхав їм напереріз.
Вершники від несподіванки зупинили коней і розглядали Марка. За одягом він упізнав панських гайдуків. Один із гайдуків, вусатий, з колючим поглядом темних очей, зухвало крикнув до Марка:
— А хто ти такий, щоб нас зупиняти? Йди з дороги, шибенику, поки живий!
Інші гайдуки засміялися.
— Майте совість! Це останній тур у лісі! Інших уже вибили! Дайте хоч йому дожити спокійно!
— А якого біса ти будеш нам вказувати, на кого полювати? — обурився товстий білявий гайдук. — Йди звідси, волоцюго! Зараз собак на тебе спустимо!
— Пан скоро приїздить, наказав вполювати тура собі на святкову вечерю, — пояснив третій гайдук з величезним шрамом на обличчі. — Ти проти волі пана підеш, чортяко?
— Ах, значить, пан наказав?! — очі Марка спалахнули вогниками. — А нащо йому тур, він же кров людську п’є?
— Не твоє діло, волоцюго! — вусатий гайдук витягнув шаблю й кинувся на Марка.
Той хутко зістрибнув з коня й перекочуючись, кинувся вбік. Від несподіванки вусатий застиг на місці. Маркові тільки того й треба було. Подумки звернувся до тура, попросив дати сили. Той заревів, труснув головою. Сила тура наповнила все тіло Марка, як наповнюється водою річка навесні. Світ навколо закрутився. Заграли під шкірою м'язи, виросли довгі роги, тіло вкрилося товстою чорної шкурою. На місці Марка постав ще один тур: ще більший за того, пораненого, і лютіший. Від страху гайдуки заверещали, як баби на базарі.
— Перевертень! Чаклун! — товстий розвернув коня назад у хащу.
Двоє інших гайдуків витягнули шаблі й пустили коней на тура-Марка. Але він спритно вивернувся, оббіг збоку й мало не проштрикнув рогом вусатого. Той заволав і ледь не впав з коня. Гайдук зі шрамом спробував рубонути, але його кінь став на диби, дозволяючи Маркові відскочити на безпечну відстань. Поранений тур прийшов на допомогу. Кульгаючи, він наступав на гайдуків, виставивши гострі роги. Ті зарепетували й погнали в ліс. Собаки, злякавшись двох турів, жалібно заскавчали й кинулися за господарями.
Марко віддихався. Тіло знову стало людським. Сірко, що заховався в лісі, підійшов до господаря. Марко підійшов до врятованого тура.
— Ну що, побратиме, цього разу зміг тебе врятувати, але не знаю, чи зможу ще. Стережися! — Марко доторкнувся до боку тура, і той здригнувся від болю. — Ой, сильно ті негідники тебе поранили. Чекай…
Марко дістав з похідної сумки кілька баночок та пляшечок, намастив турові рани, весь час щось промовляючи. Просто на очах рани затягнулися. Тур вдячно заревів, легенько штовхнув Марка мордою і попрямував у хащу.
— Щасти тобі, брате! Будь обережним! — гукнув Марко услід і сів на коня.
Думки роїлися в голові, як бджоли біля вулика. Виконати наказ сотника необхідно, і якомога швидше. Як повідомили розвідники, пан готував військовий загін, щоб підкорити ще три села, які поки що контролювала січова старшина. І життя їхнє тоді перетвориться на пекло. Брильський не лише кровопивця, а ще той лиходій. Катує тих, хто погано працює, убиває за будь-яке криве слово, ще й дівчат полюбляє. Марко знав, що кровопивці можуть робити людей покірними собі, але щоб так… Він не чекав, що мати дасть сестру на поталу упирю. Кровопивці можуть врятувати від хвороби, обмінявшись кров'ю з людиною, але та людина стає повністю залежною від них. Усі селяни п'ють потроху з казана двічі на рік, їх іще можна врятувати від залежності. Якщо вбити пана, то вони спочатку погорюють, а потім забудуть про нього, будуть жити краще й вільніше. А от Марійка… Вона вже не зовсім людина, бо пила живу кров пана. Він врятував їй життя, але забрав частку життєвої сили. І тепер вона нерозривно пов'язана з ним. Тому й стала такою дивною. Якщо помре пан, то вона довго не протягне. Виходить, якщо він виконає наказ сотника, то згубить рідну сестру…
Отак задумавшись, Марко під'їхав до рідної домівки. Матері не було, а Марічка прала білизну в ночвах. Помітивши брата, вона підманила його до себе.
— Марку… Поки мати в полі… Треба дещо тобі сказати. Давай у хаті, щоб ніхто не підслухав…
Марійка завбачливо закрила двері на клямку.
— Марку, матінка не розуміє й слухати мене не хоче. Думаєш, мені добре отак жити?
— Як? — Марко удав, що здивувався.
— Не прикидайся дурником! Думаєш, солодко жити після того, як це упир мене оживив? Та від мене люди шарахаються! Так, я хворіти перестала, майже не втомлююсь. Але на серці така туга… Він мене не відпускає. І я мушу пити його бридку кров, хоча ледь не блюю від неї. А ще він хоче… — Марійка схлипнула.
— Що, сестричко?
Марко лагідно обійняв, але відсахнувся, такою вона здавалася холодною. В руки щось ударило, неприємно закололо. Чортове темне чаклунство!
— Забрати до себе хоче! У коханки! — вона розплакалася.
— Не бійся! Я уб'ю цього нелюда.
— Я помру скоро після нього. Такі були умови мого порятунку. Я маю постійно пити його кров і виконувати всі забаганки. Марку, я знаю, що робити. Але не могла нічого вдіяти сама. Допоможи!
— Я слухаю, сестричко.
— У яру живе стара відьма. Їхати туди день від нас. Кажуть, вона зможе зняти чари пана. І тоді ти його уб'єш, а я залишуся жити. Мені самій туди не дійти. Та й нема, чим їй заплатити.
— Збирайся.
— Куди?
— До відьми! Зараз, поки мати не повернулася.
Дорога до яру ішла лісами. Марко віз сестру позаду, постійно зупиняючись та даючи їй перепочити. Вона не звикла до довгої їзди верхи. Наступного дня доїхали до великого яру. Біля лісу притулилася хатинка. Марко постукав у двері. До них вийшла згорблена бабця з колючим поглядом єдиного ока. Вона вислухала про Марійчину біду, похитала головою та промовила:
— Тяжка хвороба це. Кровопивці людину до себе міцно прив'язують. Спробую допомогти, але не знаю, чи осилю. Чекай до вечора.
Марко погодився та простягнув відьмі торбу з харчами. Хотів піти за сестрою, але бабця йому заборонила. Коли Марійка зайшла до хатки, відьма прошепотіла йому на вухо:
— Знаю я, хочеш ти кровопивцю убити. Справа то благородна, але складна. Мають силу вони неймовірну, темну. Кулі та шаблі їх оминають, хвороби не беруть. Лиш сріблом зачарованим чи силою матінки Природи зможеш ти його подолати. Іще пам'ятай: кровопивці не виносять сонця. Все, козаче, пора мені сестру твою рятувати. Пам'ятай настанови мої.
Марко вирішив не гаяти часу й поїхати до найближчого лісу набратися сил. Пан приїздить уже завтра, на Спасівку. Марко тихо їхав лісом, заплющивши очі. Нитки природної сили пронизували тіло, знімали втому, надавали сміливості. Завтра буде складний день…
Раптом Сірко заіржав і затупав. Марко отямився та простягнув руку до ножа. Пальці намацали гладеньке дерево руків'я. Щось зашаруділо в підліску. Марко метнув ніж на звук. Почувся крик. Марко розвернув коня і пришпорив, але з іншого боку вискочили двоє вершників — гайдуки, вусатий і товстий, яким він не дав уполювати тура. 
— Лови шибеника! — закричав вусатий. — Пана надумав убити?! Ось тобі!
Він зі свистом накинув на Марка петлю. Той упав з коня. Боляче вдарився головою, все довкола потемніло…
Марко отямився на землі. Ранкове сонце пробивалося через крони дерев. Все ще боліла потилиця. Він роззирнувся. Лежав зв'язаний по руках та ногах на землі. Навколо ліс. Поряд біля залишків вогнища хропіли троє гайдуків. Гайдук зі шрамом тримався за перев'язану руку. Отже, промазав. Жаль. Марко спробував поворухнутися. Дарма, пути міцні. Гайдуки навіть вусом не повели. Зрозуміло, чому: поряд валялася порожня пляшка. 
Марко заплющився, подумки попрохав допомоги у лісу. І вона прийшла. М'язи налилися силою. Біль у голові пройшов. Марко розвів руки й розірвав пута. Поспішив до села. Везли його до пана, але не довезли, а скоро він сам його знайде. Спасівка сьогодні. Брильський приїздить опівдні. Треба приготуватися.
Щось зашаруділо у підліску. Марко за звичкою потягнувся до пістоля, але тут із кущів вибіг Сірко. Кінь радо заіржав і потерся мордою об господаря.
— Сірку! Знайшов! Вірний мій конику, — Марко погладив його по гриві, заскочив у сідло й поїхав до села.
Як розказував сотник, Спасівку святкують на майдані посеред села, де раніше староста раду збирав. Як старосту вбили гайдуки, все став вирішувати холуй Брильського: скільки садити, скільки пану віддавати, скільки в полі працювати. Марко зупинився на під'їзді до села, надів брудну сорочку, яку тримав про запас, вимазав лице, щоб ніхто не впізнав серед простих селян. До майдану примикав старий покинутий сад. Марко заховався за розлогою яблунею, що гнула віти до самої землі.
Майдан кипів життям. Натягли велику купу дров та хмизу на середину, запалили багаття, поставили великий казан. Аромат трав рознісся довкола. Потім туди додадуть панську кров, люди вип'ють варево та стануть покірними ще на пів року. Трохи подалі збивали з дощок поміст та натягували шатро: там сидітиме Брильський, захований від смертельного для нього сонця. Потроху збирався люд. Біля помосту стояло з десяток дужих чоловіків з шаблями, мабуть, охоронці. Селяни товпилися навколо казана. Марко звернув увагу на змарнілі обличчя, пусті погляди каламутних очей. Гарують до смерті заради крові, що робить їх покірними.
Прискакав вершник і почав кричати на селян, відганяючи їх від помосту. Оголосили приїзд Брильського. На майдан виїхала велика чорна карета, запряжена чорними кіньми. Усі вікна зашторені, щоб жоден промінчик не потрапив. Селяни хором загукали, вітаючи та прославляючи пана. Ось і він, нарешті. Ледь висунувся, до карети підбіг служник із великою чорною парасолею, щоб пан не потрапив під сонце, поки йтиме на поміст. Брильський вийшов, явивши глядачам худе й високе тіло, вдягнене в чорний оксамитовий одяг. Бліде лице з чорними глибокими очима, що кидали довкола колючий погляд, облямоване білим комірцем, виглядало неприродно й моторошно. Пан усміхнувся селянам у відповідь на вітання, показавши гострі ікла, та попрямував до помосту під захистом парасолі. Там сів на розкішний стілець, наче на трон, а один зі служників почав зачитувати вітання.
Пора. Марко зарядив пістоль срібною кулею, яку заговорив старий характерник. Повинна убити кровопивцю одразу. Прицілився. Зараза! На поміст зайшли селяни, щоб привітати пана й поцілувати йому руки. Довго вітають. Марко зітхнув і зачаївся, чекаючи на слушну мить. Аж тут щось зашурхотіло позаду. Він озирнувся й одразу отримав кулаком у зуби.
— Попався, шибенику! Думав, що втік? — вусатий гайдук накинув на Марка мотузку під вигуки й реготання товаришів.
— Давай на майдан його! Хай пан погляне, хто на його життя замахнувся! — товстий затягнув мотузку й штовхнув Марка у спину.
Марко спробував вивільнитися, але пута стискали надто міцно. Набратися природної сили він може лише в лісі. Та й тура-побратима поряд нема. Гайдуки з реготом виштовхали Марка просто під поміст. Пан з цікавістю оглядав убивцю-невдаху, зловісно посміхаючись. Вусатий гайдук піднявся до Брильського та щось шепотів йому на вухо, тикаючи пальцем на Марка. Брильський ледь помітно кивнув. Потім встав зі стільця і промовив хриплим, моторошним голосом:
— Убити його! Перед усіма. Щоб ніхто більше не посмів!
Кров підступила до обличчя Марка. Холодний піт тік по тілу. Усе закінчено. Так довго готувався і так безславно помре. Сором йому. Гайдуки штовхали його в спину, ведучи до казана, де стояв натовп. Як його уб'ють? Заріжуть? Відрубають голову? Чи просто повісять, як собаку? Селяни дивилися на нього на диво байдуже, наче смерть стала для них звичною справою.
Раптом у натовпі пішов крик. Люди розбіглися врозсип. На майдан вискочив тур — той самий, якого врятував Марко. Він люто заревів й закрутив головою, підкинувши одного з панських охоронців рогом. Селяни розбіглися по вулицях, деякі діти залізли на дерева та з цікавістю спостерігали за дійством. Марко почув його силу. Розірвав пута й розштовхав гайдуків. Миттю перетворився на тура й приєднався до побратима, розкидаючи служників рогами й наближаючись до пана. Вже зовсім трохи залишилося. Брильський наче й не думав тікати. Він стояв посеред помосту, склавши руки в дивний жест і щось шепочучи. Навколо нього закрутився темний вихор. Марко заскочив на поміст і опинився за кілька кроків від Брильського, як раптом просто перед ним вискочила матінка. Вона важко дихала й дивилася на турів скаженими очима. Затулила спиною Брильського й розвела руки.
— Не смійте чіпати його! — заволала вона. — Марійка помре без нього! Марку! Про сестру подумай.
Марко зупинився, завагавшись. А справді, чи змогла відьма вилікувати сестру? Раптом не зняла залежність від кровопивці? Помре Марічка тоді…
Але тур-побратим не чекав. Заревів і кинувся на пана, так що матінка ледь встигла скочити з помосту. Відсахнувся від чорного вихору, бо той обпік тура холодом, але не здався, перестрибнув веремію й буцнув пана, скинувши з помосту. Той заволав, опинившись на палючому сонці. Тіло його задимілося, лице почорніло й миттю перетворилося на череп. Брильський ще трохи посіпався й затих. 
Тур побіг назад до лісу, розганяючи служників. Марко поспішив за ним. Бігли щодуху, не жаліючи ніг, але гайдуки на конях вже наздоганяли. Побратим відстав від Марка — далася взнаки нещодавня рана. Позаду почулося жалісне ревіння. Марко обернувся: один з гайдуків наздогнав тура й проштрикнув тому шию списом. Кров залила битий шлях. Велет звалився на землю, піднімаючи куряву, й заревів востаннє. Гайдуки зареготали.
Марко встиг сховатися в лісі. Раптом відчув слабкість, упав на землю й повернувся до людської подоби. Довго лежав, важко дихаючи. Все. Він більше не зможе обертатися. Побратим загинув. Останній тур у цих землях…