Як закохатися в ботана

Розділ 15. Мандарини, свобода й жодного конспекту

Як виявилося, сесія була не такою страшною, як нам здавалося.

Хоча в процесі підготовки я кілька разів змінювала свою думку.

Особливо тоді, коли викладач з економіки поставив запитання, відповідь на яке я знала вдома, знала в гуртожитку, знала навіть дорогою до університету, але щойно опинилася перед ним — забула геть усе.

Я дивилася на білет і намагалася пригадати хоча б щось.

Здавалося, мій мозок вирішив, що ми з ним недостатньо добре знайомі, аби він допомагав мені в такій відповідальний момент.

Але я впоралася. Не блискуче, не так, щоб викладач захотів поставити мене за приклад іншим студентам, але цілком пристойно.

Коли я вийшла з аудиторії, Маша вже чекала на мене в коридорі.

— Ну? — запитала вона.

— Я жива.

— Це добре. А оцінка?

— Теж жива. Десь посередині між катастрофою та академічною славою.

Маша засміялася.

Її власні справи теж ішли непогано. Вона готувалася сумлінно, але без фанатизму, і в результаті склала іспити на цілком хороші оцінки. Не відмінно, звісно, проте достатньо, щоб залишитися задоволеною собою.

А Софія…

Софія була окремою історією.

Перші кілька днів вона справді старалася. Читала конспекти, щось виписувала, ставила запитання й навіть часом пояснювала нам матеріал так упевнено, що ми починали підозрювати: можливо, у неї є таємний двійник, який відвідував усі лекції замість неї.

Але повністю уникнути допомоги батька їй не вдалося.Деякі предмети вона склала сама. І, мушу визнати, була цим задоволена.

Інші виявилися складнішими, і тут уже довелося скористатися сімейними можливостями.

— Я вважаю, що це компроміс, — заявила Софія, коли ми нарешті зібралися в кімнаті після чергового іспиту.

— Між чим і чим? — запитала я.

— Між моїм бажанням отримати диплом і бажанням університету перевірити, чи заслуговую я на нього.

Маша мало не вдавилася чаєм.

— Тобто ти все-таки щось вивчила?

— Звичайно! Я ж не зовсім безнадійна.

— Ми цього не говорили, — уточнила я.

— Але подумали.

Я вирішила не сперечатися. З Софією це було небезпечно: вона могла перетворити будь-яку розмову на дискусію, у якій останнє слово все одно залишалося за нею.

Коли останній іспит було складено, ми відчули справжнє полегшення.

Уперше за кілька тижнів можна було прокинутися вранці й не згадувати, який предмет потрібно повторити, скільки сторінок залишилося прочитати та чи не забули ми чогось важливого.

Можна було просто жити.

— Я сьогодні нічого не робитиму, — урочисто оголосила Софія.

— Навіть не дивитимешся в конспекти? — уточнила Маша.

— Особливо не дивитимусь у конспекти. Вони мене більше не цікавлять.

— А Роман? — невинно запитала я.

Софія взяла телефон.

— Роман — це інша категорія.

— Звичайно, — кивнула Маша. — Його можна вважати практичною частиною навчання.

— Дівчата, я вас зараз вижену.

Але сама сміялася разом із нами.Здавалося, всі наші проблеми раптом стали меншими. Сесія залишилася позаду, попереду були канікули, а в повітрі вже відчувалося наближення

Різдва.

У магазинах з’явилися прикраси, на вулицях запалювали святкові вогні, а люди дедалі частіше ходили з пакетами, ніби готувалися не до одного вечора, а до облоги, яка триватиме щонайменше тиждень.

Ми теж почали обговорювати плани.

— Я їду додому, — повідомила Маша, складаючи речі. — Мама вже тричі запитувала, коли я приїду. Ще трохи — і вона сама приїде сюди й забере мене разом із валізою.

— Мої батьки теж чекають, — сказала я. — Хоча я ще не вирішила, що саме візьму із собою.

— Усе, — упевнено заявила Софія. — Ти візьмеш усе.

— Чому?

— Тому що ти зараз почнеш складати речі, потім дістанеш половину назад, потім згадаєш про щось важливе й знову відкриєш валізу. Я вже бачила цей процес.

— Це називається ретельне планування.

— Це називається хаос із блискавкою.

Маша засміялася.

Софія теж збиралася додому. Її родина традиційно святкувала Різдво разом, і, судячи з її розповідей, там усе було організовано до найменших дрібниць: прикрашений будинок, святковий стіл, подарунки й обов’язкова присутність усіх родичів.

— У нас на Різдво збирається стільки людей, що я іноді не пам’ятаю, хто кому ким доводиться, — пояснила вона. — Але всі мають бути. Така сімейна традиція.

— А Роман? — запитала Маша.

Софія на мить замислилася.

— А що Роман?

— Ви побачитеся на канікулах?

— Не знаю. Можливо.

Я подивилася на неї.— Ти знову сказала «можливо» тим самим тоном.

— Яким ще тоном?

— Тим, яким люди кажуть «я нічого не планую», але вже подумки обирають одяг.

Софія кинула в мене згорнуту футболку.

— Займайся своєю валізою!

Я зловила футболку й розсміялася.

Маша тим часом перевіряла телефон. Андрій написав їй, що сподівається побачити її після канікул.

Вона усміхнулася, але нічого не сказала.

— Що там? — одразу поцікавилася Софія.

— Нічого.

— О, ні. Цього слова в нашій кімнаті більше не існує.

Маша зітхнула.

— Андрій написав, що чекатиме на мене після канікул.

— І що ти відповіла?

— Що теж буду рада його побачити.

Софія приклала руку до серця.

— Які стримані почуття! Я зараз розплачуся.

— А ти що написала Роману? — миттєво відбила атаку Маша.

Софія замовкла.

Я повільно повернулася до неї.

— О, це вже цікаво.

— Нічого особливого.

— Софіє, — сказала я, — ти сама заборонила нам це слово.

Вона схопила подушку й притиснула до обличчя.

— Я вас ненавиджу.

Ми сміялися так голосно, що сусідки з сусідньої кімнати постукали в стіну.

Після цього довелося трохи заспокоїтися й повернутися до пакування речей.Незабаром гуртожиток почав порожніти. Хтось поїхав раніше, хтось затримувався ще на день, а хтось, як завжди, не міг знайти квитки й бігав коридорами з телефоном у руці.

Ми домовилися списуватися на канікулах і зустрітися після повернення до університету.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше