Як виявилося, сесія була не такою страшною, як нам здавалося.
Хоча в процесі підготовки я кілька разів змінювала свою думку.
Особливо тоді, коли викладач з економіки поставив запитання, відповідь на яке я знала вдома, знала в гуртожитку, знала навіть дорогою до університету, але щойно опинилася перед ним — забула геть усе.
Я дивилася на білет і намагалася пригадати хоча б щось.
Здавалося, мій мозок вирішив, що ми з ним недостатньо добре знайомі, аби він допомагав мені в такій відповідальний момент.
Але я впоралася. Не блискуче, не так, щоб викладач захотів поставити мене за приклад іншим студентам, але цілком пристойно.
Коли я вийшла з аудиторії, Маша вже чекала на мене в коридорі.
— Ну? — запитала вона.
— Я жива.
— Це добре. А оцінка?
— Теж жива. Десь посередині між катастрофою та академічною славою.
Маша засміялася.
Її власні справи теж ішли непогано. Вона готувалася сумлінно, але без фанатизму, і в результаті склала іспити на цілком хороші оцінки. Не відмінно, звісно, проте достатньо, щоб залишитися задоволеною собою.
А Софія…
Софія була окремою історією.
Перші кілька днів вона справді старалася. Читала конспекти, щось виписувала, ставила запитання й навіть часом пояснювала нам матеріал так упевнено, що ми починали підозрювати: можливо, у неї є таємний двійник, який відвідував усі лекції замість неї.
Але повністю уникнути допомоги батька їй не вдалося.Деякі предмети вона склала сама. І, мушу визнати, була цим задоволена.
Інші виявилися складнішими, і тут уже довелося скористатися сімейними можливостями.
— Я вважаю, що це компроміс, — заявила Софія, коли ми нарешті зібралися в кімнаті після чергового іспиту.
— Між чим і чим? — запитала я.
— Між моїм бажанням отримати диплом і бажанням університету перевірити, чи заслуговую я на нього.
Маша мало не вдавилася чаєм.
— Тобто ти все-таки щось вивчила?
— Звичайно! Я ж не зовсім безнадійна.
— Ми цього не говорили, — уточнила я.
— Але подумали.
Я вирішила не сперечатися. З Софією це було небезпечно: вона могла перетворити будь-яку розмову на дискусію, у якій останнє слово все одно залишалося за нею.
Коли останній іспит було складено, ми відчули справжнє полегшення.
Уперше за кілька тижнів можна було прокинутися вранці й не згадувати, який предмет потрібно повторити, скільки сторінок залишилося прочитати та чи не забули ми чогось важливого.
Можна було просто жити.
— Я сьогодні нічого не робитиму, — урочисто оголосила Софія.
— Навіть не дивитимешся в конспекти? — уточнила Маша.
— Особливо не дивитимусь у конспекти. Вони мене більше не цікавлять.
— А Роман? — невинно запитала я.
Софія взяла телефон.
— Роман — це інша категорія.
— Звичайно, — кивнула Маша. — Його можна вважати практичною частиною навчання.
— Дівчата, я вас зараз вижену.
Але сама сміялася разом із нами.Здавалося, всі наші проблеми раптом стали меншими. Сесія залишилася позаду, попереду були канікули, а в повітрі вже відчувалося наближення
Різдва.
У магазинах з’явилися прикраси, на вулицях запалювали святкові вогні, а люди дедалі частіше ходили з пакетами, ніби готувалися не до одного вечора, а до облоги, яка триватиме щонайменше тиждень.
Ми теж почали обговорювати плани.
— Я їду додому, — повідомила Маша, складаючи речі. — Мама вже тричі запитувала, коли я приїду. Ще трохи — і вона сама приїде сюди й забере мене разом із валізою.
— Мої батьки теж чекають, — сказала я. — Хоча я ще не вирішила, що саме візьму із собою.
— Усе, — упевнено заявила Софія. — Ти візьмеш усе.
— Чому?
— Тому що ти зараз почнеш складати речі, потім дістанеш половину назад, потім згадаєш про щось важливе й знову відкриєш валізу. Я вже бачила цей процес.
— Це називається ретельне планування.
— Це називається хаос із блискавкою.
Маша засміялася.
Софія теж збиралася додому. Її родина традиційно святкувала Різдво разом, і, судячи з її розповідей, там усе було організовано до найменших дрібниць: прикрашений будинок, святковий стіл, подарунки й обов’язкова присутність усіх родичів.
— У нас на Різдво збирається стільки людей, що я іноді не пам’ятаю, хто кому ким доводиться, — пояснила вона. — Але всі мають бути. Така сімейна традиція.
— А Роман? — запитала Маша.
Софія на мить замислилася.
— А що Роман?
— Ви побачитеся на канікулах?
— Не знаю. Можливо.
Я подивилася на неї.— Ти знову сказала «можливо» тим самим тоном.
— Яким ще тоном?
— Тим, яким люди кажуть «я нічого не планую», але вже подумки обирають одяг.
Софія кинула в мене згорнуту футболку.
— Займайся своєю валізою!
Я зловила футболку й розсміялася.
Маша тим часом перевіряла телефон. Андрій написав їй, що сподівається побачити її після канікул.
Вона усміхнулася, але нічого не сказала.
— Що там? — одразу поцікавилася Софія.
— Нічого.
— О, ні. Цього слова в нашій кімнаті більше не існує.
Маша зітхнула.
— Андрій написав, що чекатиме на мене після канікул.
— І що ти відповіла?
— Що теж буду рада його побачити.
Софія приклала руку до серця.
— Які стримані почуття! Я зараз розплачуся.
— А ти що написала Роману? — миттєво відбила атаку Маша.
Софія замовкла.
Я повільно повернулася до неї.
— О, це вже цікаво.
— Нічого особливого.
— Софіє, — сказала я, — ти сама заборонила нам це слово.
Вона схопила подушку й притиснула до обличчя.
— Я вас ненавиджу.
Ми сміялися так голосно, що сусідки з сусідньої кімнати постукали в стіну.
Після цього довелося трохи заспокоїтися й повернутися до пакування речей.Незабаром гуртожиток почав порожніти. Хтось поїхав раніше, хтось затримувався ще на день, а хтось, як завжди, не міг знайти квитки й бігав коридорами з телефоном у руці.
Ми домовилися списуватися на канікулах і зустрітися після повернення до університету.