РОЗДІЛ 2 Контрольна, яка пішла не за планом

Якби існувала олімпіада з пошуку причин не вчитися, Роман давно б

отримав золоту медаль. Причому без жодної підготовки — просто

прийшов би, усміхнувся суддям і переконав їх, що його відсутність на

змаганнях стала б надто великою втратою для людства.

У цьому, до речі, я йому навіть трохи заздрив.

Не тому, що мріяв про спортивні нагороди. Просто Роман мав

рідкісний талант подобатися людям ще до того, як устигав відкрити

рота. Високий, привабливий, із густим волоссям, виразними рисами

обличчя й тією самовпевненою усмішкою, від якої дівчата часом

забували, що саме хотіли сказати.

Він міг запізнитися на пару, не виконати домашнє завдання й навіть

не знати, яка сьогодні дата, але все одно виглядати так, ніби світ щойно

запросив його на головну роль.

Я ж волів, щоб мене оцінювали за знання, а не за здатність красиво

усміхатися. Хоча, якщо чесно, іноді мені здавалося, що з його

здібностями навчання взагалі було для Романа необов’язковим додатком

до життя.

— Ти взагалі відкривав конспект? — запитав я, дивлячись на друга.

Роман сидів навпроти мене, розвалившись на стільці, і зосереджено

розглядав свою булочку. Судячи з виразу його обличчя, вона містила

значно більше цікавого, ніж увесь матеріал до сьогоднішньої

контрольної.

— Відкривав, — спокійно відповів він.

Я навіть здивувався.

— Серйозно?

— Авжеж. Учора відкрив рюкзак, побачив конспект і закрив. Не хотів

перевантажувати мозок перед важливим днем.

Я повільно відклав ручку.

— Романе, ти розумієш, що сьогодні контрольна?

— Олексію, я тобі більше скажу. Я навіть знаю, у якій аудиторії вона

відбудеться.

— Я зараз почну шкодувати, що ми знайомі.

— Не починай. Ти мій найкращий друг. Ти не можеш покинути мене в

скрутну хвилину.

— Можу. Особливо якщо ця хвилина триватиме дев’яносто хвилин і

матиме письмову форму.

Роман усміхнувся. Звісно, він усміхнувся. У нього навіть безглузді

ситуації мали шанс завершитися добре, якщо він вчасно демонстрував

свою чарівність.

— Добре. Тільки не нервуй. У мене була поважна причина.

Оце вже звучало цікаво. Коли Роман говорив про поважні причини,

зазвичай ішлося про щось настільки безглузде, що я починав

сумніватися в нашій системі освіти.

— Слухаю, — сказав я.

— Учора я зустрівся з друзями.

— І?

— Ми пішли на дискотеку.

Я заплющив очі.

— Продовжуй. Мені вже подобається.

— А там були три першокурсниці з економічного факультету.

— І через це ти не відкрив конспект?

— Не зовсім. Спочатку я хотів піти додому. Чесно! Але потім одна з них

усміхнулася мені…

— І твоя академічна кар’єра закінчилася?

— Не перебільшуй. Вона тільки тимчасово призупинилася.

Я подивився на нього так, як дивився на задачі, у яких бракувало

половини умов.

— Тобто ти вирішив проміняти підготовку до контрольної на знайомство

з трьома дівчатами?

— Коли ти так говориш, це звучить безвідповідально.

— А як іще це має звучати?

— Як історія про молодість, дружбу й незабутні пригоди.

— Романе, ти хоча б пам’ятаєш, як їх звати?

Він замовк.

— Їх було стільки, що я не всіх запам’ятав, — нарешті зізнався він.

Я повільно кивнув.

— Зрозуміло.

— Зате я пам’ятаю, що одна з них навчається на першому курсі, друга

любить танцювати, а третя…

— Третя?

— Третя була дуже схожа на другу.

Я не втримався й засміявся.

— Ти безнадійний.

— Зате щасливий.

— Побачимо, наскільки ти будеш щасливим, коли отримаєш свою

контрольну. І не отримаєш стипендії.

Роман нахилився до мене через стіл і склав руки в благальному

жесті.

— От для цього в мене й є ти.

— Ні. Навіть не мрій.

— Та годі тобі! Ти ж усе знаєш. Сядеш поруч, я на тебе подивлюся, ти на

мене подивишся…

— А далі я викличу тобі екзорциста?

— Далі ти непомітно допоможеш мені.

— Я не збираюся порушувати правила заради твоїх пригод.

— Тоді хоча б поясни мені найважливіше.

Я подивився на годинник. До початку заняття залишалося небагато

часу.

Можна було б прочитати йому половину конспекту, але я чудово

знав, що Роман засвоює інформацію вибірково. Особливо коли вона не

стосується футболу, музики або дівчат.

Проте залишити його напризволяще я теж не міг.

— Добре, — нарешті сказав я. — У тебе є двадцять хвилин. Я поясню

основні моменти, а ти уважно слухатимеш.

Роман миттєво випростався.

— Я завжди знав, що в тебе добре серце.

— Не плутай добре серце з поганим інстинктом самозбереження.

Я розгорнув конспект і почав пояснювати матеріал. Перші п’ять

хвилин Роман навіть старався. Він кивав, щось записував і час від часу

ставив запитання.

На шостій хвилині його погляд поповз кудись убік.

— Ти мене слухаєш? — запитав я.

— Так.

— Тоді повтори останнє речення.

Роман замислився.

— Ти казав, що життя прекрасне, але контрольна його псує?

Я повільно закрив конспект.

— Усе. Ти приречений.

— Не драматизуй. У мене є план Б.

— Мені страшно запитувати.

— Списати.

— План Б скасовано.

— Тоді план В.

— У тебе ще й плани є?

— Звичайно. Я оптиміст.

Я вже хотів відповісти, але викладач саме зайшов до аудиторії.

Студенти почали розкладати зошити, ховати телефони й гарячково

переглядати записи.

Роман, який ще хвилину тому поводився так, наче прийшов на пікнік,

раптом почав шукати ручку.

— У тебе ж була ручка, — прошепотів я.

— Була.

— І де вона?

— Якби я знав, у мене не було б цієї проблеми.

Я мовчки простягнув йому запасну.

— Тримай. І, будь ласка, хоча б сьогодні постарайся не створювати нових

проблем.

— Обіцяю.