Епілог

Я гуляв з Лізкою Губкіною по осінньому парку, обіймаючи її за талію. Обіймав міцно, наче досі боявся, що Губка Боб надумає втекти від мене якоїсь миті. Час від часу я всміхався до своєї дівчини, а час від часу — сам до себе. Напевно, це зі сторони виглядало якось дивно, та Крабсу було однаково. Його клешні нарешті отримали те, чого так бажали. І ніякого сорому за сказане я не відчував.

— То як проходить реабілітація твоєї мами? — запитав я.

— Усе чудово. Вона вже помалу ходить самотужки. Я вже й забула, як це — бачити маму на своїх двох… без палиць, милиць та ролатора.

— Це чудово, Ліз.

— Все завдяки тобі, — притулилася до мене Лізка міцніше.

— А я чув, що то був спонсор від фірми. Не знаю, у Крабса, звісно, багато подвигів, але не треба вже аж прямо всі приписувати Кольчинському Петру, — сказав я це з нотками легкості.

Мені вперше в житті не хотілося вихвалятися за свій гарний вчинок. Ніколи в житті мені не доводилося відчувати щось подібне. Тому я зберігав це приємне відчуття в собі, наче найдорожчий скарб. Мені прямо хотілося зберегти цю таємницю. Але Лізка знала… знала, що то був я. І вона мала в цьому рацію.

— Кольчинський, припини заперечувати! Я тебе не впізнаю… — хихотіло мавпенятко у мене на плечі. — Це були твої гроші. Мене цікавить інше… звідки ти їх взяв? Я знаю, що грошей у тебе побільше, ніж у мене, але все ж… така сума… ти не міг просто взяти і витягнути її з кишені. Тоді звідки… звідки ти їх взяв?

— Просто не парся цим, Губкіна.

— Ні, — зупинилася Лізка і затримала мене, тримаючи за руку. — Скажи… де ти взяв ті гроші?

Не відвертітися. Губка Боб знає мене занадто добре… і зараз занадто пильно дивиться в очі, щоб збрехати.

— Не повіриш, але в тому ж столі, де лежала твоя фотка і записи з щоденників.

Це було правдою. У шухлядці вище дійсно лежали гроші, які я збирав на байк, і світлина самого байка. Від цієї мрії залишилася лише світлина моєї залізної мрії. Але я не шкодував про свій вчинок. Навпаки, радів, що егоїст і мудак Кольчинський зробив щось заради інших, а не заради самого себе.

— Ти на щось збирав їх… так?

Лізка була здогадливою. Але все одно не хотів їй розповідати…

— Просто збирав… не важливо…

— Ні… важливо! Відчуваю, що це було важливим для тебе…

— Для мене важливішим було допомогти твоїй мамі.

— Просто скажи мені… Кольчинський. У цьому немає нічого такого, щоб повідати мені свою мрію. Зрештою, ти дізнався і здійснив усі мої.

Я важко зітхнув. Коли вона ось так жадібно і довго дивилася мені в очі, я почувався безсилим. Не міг їй відмовити, не міг їй брехати, лукавити чи ще щось…

— Я мріяв про мотоцикл… ще зі школи. Це було моєю єдиною мрією. Звісно, окрім недосяжної Губкіної Лізи.

Губка Боб подивилася на мене якось підозріло. Мені здалося, що вона подумала, що це якось по-дитячому, меркантильно… чи егоїстично. Тепер уже Крабс почервонів і хотів провалитися під землю.

— Окей… тепер можеш сміятися з мене… і думати, який я егоїстичний мудак, — розвів я руками, не дочекавшись її відповіді.

Але Лізка не розсміялася, радше навпаки — стала такою серйозною. Лиш тепер в її очах я розгледів щиру вдячність і навіть захоплення. Та ну… не може бути такого, щоб добрий і сонячний Спанч Боб захоплювався егоїстичним і мудацьким містером Крабсом.

— Дякую тобі… — притислася до мене Лізка. — Дякую, що поставив мою мрію вище за свою. Вибач, що вважала тебе егоїстичним мудаком… ти не такий. Мудак і егоїст так ніколи б не вчинив.

— Та ну… моя мрія була бездушною і неживою, а твоя носила ім’я мама. Вибір був очевидним.

— Не применшуй свого вчинку, Кольчинський! Не має значення, про що мріє та чи інша людина. Якщо ти збирав на мотоцикл ще зі школи, значить, це для тебе була дуже важлива мрія! Окрім того… мої мрії були вкрай дурнішими за твої. Взяти хоч би бажання з хрещеною феєю, — захихотіла Губкіна. — Але ти ж не вважав це дурістю, а старанно здійснив усе. Тому… тепер, якщо моя контора розкрутиться, то обіцяю, що будемо складати на твій цей мотоцикл разом, але за умови, що ти навчиш мене на ньому їздити.

— Добре, але за умови, Губкіна, що ти не розіб’єш його при першій же спробі навчитися їздити, — і собі реготнув я.

— Тобто за те, що я розіб’юся, ти не переживаєш?!

— Просто якщо таке трапиться, я в першу чергу рятуватиму тебе, а не моцик, — пояснив я.

— Ну добре… вважай, виправдався, — розсміялася Лізка. — А ще знаєш… мені би знадобилися твої маніпуляційно-мудацькі здібності?

— Мої що?? — розсміявся я.

— Твої здібності добиватися мети попри все. Треба Макара дотиснути, щоб він погодився працювати на мене. А то вже кілька днів крутить мені голову, а замовлення нові надходять і надходять… боюся, ти скоро не витримаєш і проженеш мене з усіма моїми клоунськими костюмами.

— Я вже казав тобі, Губкіна, що той твій Макар виглядає не вкрай надійним. До того ж думаю… ні, я певен, що вся справа у заздрості. Він не може змиритися з тим, що ти досягла чогось першою.

— Прошу… Кольчинський, — благально склала руки Лізка. — Я звикла до нього… і до його тарганів у голові. Крім того, всі ми не ідеальні, кому як не тобі це знати? Я вірю… що ти зможеш прощупати потрібну ниточку тиску на Макара. Вірю у твої сили, Крабс! — підморгнула мені Лізка.

Мене розвеселив запит Губки Боба. Вона все ще була тією ж Лізкою зі школи… такою ж відкритою… і дещо наївною. Але це так мене приваблювало в ній досі… досі приваблювало.

— Жах, Губкіна. Здається, я остаточно тебе зіпсував…

— То зможеш його переконати?

— Ти сумніваєшся у моїх мудацьких можливостях, Ліз? — щиро розсміявся я.

— Анітрохи! Хоча останнім часом ти трохи виправився, — хитро примружила вона очі. — До речі, про це… ану-но повідай мені те, чого я не знаю… Певна, у тебе ще залишилися скелети у шафі, про які я не знаю.

— Не розумію, про що ти, — притис я Лізку до себе ще міцніше.

— Я про той період, коли ти підійшов до мене. От тільки нещодавно я подумала про те… що все якось занадто благодатно склалося на твою користь. Щось мені здається, що ти до цього приклав руку… чи ні?