46. Це все був ти

День операції настав, а я так і не наважилася подзвонити Петру. Страх бути відкинутою все ще сидів у мені. Але більше мені було соромно перед Кольчинським. Соромно, що не вірила йому… Соромно від того, що не вірила в його почуття.

Тож зараз, поки мама була на операції, я ходила з телефоном у руці. Здавалося, цей лікарняний коридор перетворився на лабіринт, з якого я не бачила виходу. Ходила взад-вперед, але так і не дзвонила. Аж допоки мій погляд не зачепився за знайому беху, а поряд із нею — до болю знайомий силует.

Кольчинський стояв зі стаканчиком кави, спираючись на бампер. Наші погляди перетнулися. Від несподіванки я не придумала нічого кращого, як сховатися за стіну…Там я всміхнулася сама до себе. Це було полегшення і така радість, яку не здатен відчувати навіть Губка Боб. Коли я визирнула у вікно знову, Петро все ще стояв там і дивився на мене. А я дивилася на нього, аж допоки він не здійняв руку з кавою на знак привітання. Жестом запросив спуститися до нього.

Я спускалася до виходу повільно. Смакуючи кожен крок, наче відтягуючи момент нашої зустрічі. Не тому, що не хотіла її, а тому, що хотіла занадто сильно. Я уявляла цей момент останні кілька днів, думала над тим, що скажу Кольчинському… Але тепер, коли до цієї зустрічі залишилися лічені хвилини, я поняття не мала, з чого почати нашу розмову. І ось крок… Петро стоїть на іншому боці парковки, до нього десь три метри. Він не спускає з мене очей, а я не спускаю очей з нього. З цього впевненого юнака, який досі виглядає так само, як і тоді… Той самий найбажаніший хлопець зі школи. Від якого так легко втратити голову, попри його зухвалий характер. До нього два метри, а я тримаю лише дві думки у своїй голові: маю сказати йому, що кохаю його. І маю почути це від Петра. Залишився один метр. Він усе ще стоїть там, де стояв… наче приклеївся до цього бампера. А ще відчуваю, як він «клеїть» мене своїм поглядом. Відчуваю, як фліртує зі мною очима… Це так тішить Губкіну Лізку… просту і нічим не особливу дівчину з його школи. Залишився один-єдиний крок… достатній для того, щоб подати йому руку і взяти стаканчик із кавою.

— Привіт… Навіть не знаю, з чого почати… — заговорила я несміливо, переминаючись з ноги на ногу.

— Тоді почни з кави, Губкіна, — привітно усміхнувся Крабс, простягаючи мені стаканчик із кавою.

— Звідки ти знав, що я тут… і що я захочу кави? — не придумала я нічого кращого.

— Слухай, не знаю, рада чи не рада ти мене бачити. Але якщо що… я домовився з твоєю мамою. Я маю відвезти її додому після операції… Їй потрібна буде допомога з цим, — наче виправдався Кольчинський. — Ну а щодо кави. Знаєш… Люди, коли хвилюються, а саме це зараз ти й робиш, враховуючи той факт, що твоїй мамі роблять операцію, рідко коли п’ють чай чи апельсиновий сік. Кава, — підняв він свій стаканчик у руці, — у таких ситуаціях найкращий помічник.

Відповідь Петра змусила мене посміхнутися. Бо Крабс відповів це у своїй манері… І мені так це подобалося. Мені так він подобався, що я просто не могла дивитися на нього спокійно.

— Я дуже рада тебе бачити, Кольчинський…

Тепер усміхнувся Петро. Було помітно, що така моя заява потішила його его, але мені стало так байдуже… Байдуже щодо того, що Кольчинський буває ось таким пихатим мудаком, бо я теж буваю злою впертою. Всі ми буваємо часом не такими вже й ідеальними, або, радше, далекими від ідеалу.

— Ну, у цьому немає нічого дивного, враховуючи той факт, що я твій добрий друг… з недавнього часу, — сумно всміхнувся Крабс.

Так… я знала, що такі відповіді Петра — це свого роду маніпуляція. Але він робить так тому, що хоче, зрештою, почути від мене те, що він не просто друг. Що він приїхав сюди не просто заради мами, а й заради Губкіної Лізки.

— Це ж все ти… — вимовила я тихо, але так, щоб він почув.

— Що я?

Кольчинський зобразив із себе нетямущого, хоча я була певна: Петро відразу зрозумів, що я маю на увазі.

— Це все був ти… — повторила я і легко всміхнулася. В моїх очах були сльози… і я більше не мала сил їх стримувати, як і себе саму. — Завжди у всьому це був ти… — вкотре сказала я, підійшовши до Петра так… що між нами не залишилося й кроку.

Два стаканчики кави опустилися поруч на бампер машини, а мої руки нарешті наважилися торкнутися обличчя Кольчинського.

— Мій чарівник, що перетворив моє життя на казку. Мій Крабс, що змусив злого Губку Боба знову посміхатися, як сонце… І ця операція… це був ти…

— Поняття не маю, про що ти, Губкіна, — відповів Петро, насолоджуючись моєю близькістю.

Я відчула, як його руки взяли мене у свої міцні обійми.

— Хрещена фея заперечує свою причетність? — хихикнула я йому на вушко.

— Абсолютно точно, — прошепотів мені Кольчинський у відповідь.

— Все одно я знаю, що це ти, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Ніхто й ніколи не створював для мене казки, окрім тебе, Кольчинський. Ніхто ніколи не здійснював моїх мрій, окрім одного мудака зі школи. І я ніколи не повірю в це везіння чи цей збіг… Дякую тобі… Справді, я так дякую тобі, — сказавши це, я розплакалася просто в нього на плечі, просто в його обіймах, просто у ніжності його долонь, що гладили моє волосся. — Дякую тобі за всі здійснені мрії… Дякую, що ти просто не пройшов повз, коли у мене назріли проблеми.

— Я хотів усе це зробити для тебе, Губкіна Ліза… І моєю найбільшою мрією виявилася ось ця: здійснити всі мрії моєї колишньої однокласниці.

— Пам'ятаєш, що ти сказав мені у той день, коли ми зустрілися? Коли я була у тому жахливому костюмі макаки?

— Ну… я багато що говорив у той день, — знизав плечима зухвалець, усе ще не випускаючи мене зі своїх обіймів.

— Ну… про те, що все одно після першого варіанту я захочу перейти до другого. Що після служби тобі я захочу стати твоєю дівчиною, — я відчула, як рум'янець прилив мені до щік. — Ти мав рацію… я хочу цього.

Петро зухвало всміхнувся, і мені він видався таким симпатичним, що в цей момент мені теж захотілося подумати щось зухвале про себе. Ну щось на кшталт: ось вам усі красуні школи. Найгарніший хлопець дістався Лізі Губкіній.