45. Мій чарівник

Вже кілька днів мені було так кепсько на душі. Я не хотіла ображати Петра, він не заслужив на таке ставлення до себе. Він аж ніяк не винен у тому, що сталося з моєю матір'ю. Він не винен у тому, що мені вкотре не пощастило. З його підтримкою мені, мабуть, було б легше прийняти ситуацію й відпустити образу на світ, але я ж укотре вперлася рогами й усе зруйнувала між нами. Не здивуюся, якщо пихатий Крабс цього разу і справді зникне з мого життя. Цього разу — раз і назавжди. А з ним минеться і ця казка, яка була між нами… і мені так не хотілося, щоб вона закінчувалася.

І справді, хепі-енди бувають лише в казках… і то не в усіх. А в житті… в житті все стабільно. Подумавши про це, я знову відчула такий відчай, що розплакалася. Не могла зібратися з думками, почуттями. Не могла прийняти ситуацію, не могла відпустити думки про Кольчинського. Крабс вчепився в моє серце клешнями так, що годі було його звідти вирвати.

Дзвінок у двері повернув мене в реальність. Хутко витерши сльози, я поспішила відчинити. Сподівалася, що це Кольчинський. Але це був не він.

— Мама? — запитала я, побачивши на порозі найріднішу людину. — Як ти приїхала?

— Зараз усе розповім, — відповіла мама в піднесеному настрої.

Я помітила, що її очі горіли і вона була в дуже хорошому настрої.

— Ліз… ти не повіриш, але вчора мені подзвонили з клініки й сказали, що передумали. Що з'явився новий спонсор, який оплатить операцію і навіть період реабілітації.

Я не могла повірити своїм вухам. Невже таки дива бувають? Невже такій, як я, нарешті посміхнулася якась удача? А моя мама нарешті матиме змогу ходити повноцінно, і їй більше не потрібні будуть ці ходунки. Ми зможемо з нею вільно і, головне, довго гуляти містом.

— Новий спонсор? — перепитала я.

— Так… Вони не сказали хто, але запевнили, що це хтось із їхньої фірми. Не інакше як якийсь чарівник, скажи? — пояснила мама, засміявшись після другого речення.

З їхньої фірми… Значить, це не може бути Кольчинський. Але цей чарівник… здається, помахи його чарівної палички я впізнаю завжди. Я впізнаю його, в якому б образі він не ховався. В образі пихатого мудака-однокласника, злого містера Крабса, хрещеної з чарівним посохом, розмальованого клоуна чи казкового принца. Це все буде він…

— Точно чарівник, мам, — і собі розсміялася я.

Мені стало так легко на душі. Так казково… так по-дитячому мрійливо. Я відчула, що знову стала тією Лізкою зі школи. Мені хотілося сміятися, радіти кожному дню. Радіти цьому диву. Мені знову хотілося любити й мріяти… мені хотілося просто жити.

— Операцію призначили на завтра, тож я приїхала сьогодні. Треба ще здати деякі аналізи й пройти коротке обстеження. Поїдеш зі мною в лікарню?

— Звичайно, мам.

Всю дорогу до лікарні я думала про Петра. Я була майже певна, що цей таємний спонсор — Кольчинський. Я чітко розуміла, що ніхто інший не міг цього зробити для мене. Може, просто везіння? Ні… не вірю в це. Але в кохання… здається, повірила. Мене розривало стільки почуттів одночасно, що я ніяк не могла перестати всміхатися, але водночас мені хотілося і плакати.

Вся ця передопераційна підготовка розтягнулася майже на цілий день. І лише ввечері, після всіх турбот, я могла нарешті насолодитися відвертими розмовами з мамою. По правді, я так чекала, що вона знову запитає мене щось про Петра. Мені хотілося говорити про нього… так хотілося говорити про нього.

— То… як у тебе справи з Кольчинським? — нарешті почулося довгоочікуване запитання від мами.

Від його прізвища щось несподівано кольнуло під ребрами. Але це був той самий приємний штрик, який я востаннє відчувала у п'ятому класі, коли побачила свого однокласника з нової школи, якого звали Петро.

— Наразі… навіть не знаю, що й сказати, мам, — сумно всміхнулася я. — Остання наша розмова була не такою вже й теплою…

— Він образив тебе чимось? — насторожилася мама.

Кілька секунд я думала, що на це відповісти. Бо правда була в тому, що це радше я образила Петра. Поставилася до нього з холодом, коли він увесь цей час проявляв до мене стільки тепла та турботи.

— Та ні… можливо, колись… колись у минулому… ще у школі. Але це було так давно, що я вже й не пам'ятаю цього, — трохи злукавила я. — Але… я досі не розумію, що між нами відбувається…

— Він не вносить ясності… чи що, Ліз? Я, якщо по правді, не розумію, що ти хочеш мені цим сказати.

— Навпаки. Кольчинський завжди був дуже прямолінійним у своїх почуттях до мене, але я не вірила йому. Я просто не вірила йому, мам…

— Були підстави?

— Були старі образи, які не давали мені цього зробити. Та й після ситуації з нашим батьком я якось ставилася до всього такого з пересторогою… А Петро… він був таким популярним у школі, що мені здавалося… мені здавалося, що така, як Лізка, йому не пара…

Мама подивилася на мене якось із сумом… і навіть певним здивуванням. Тоді стала ближчою й обійняла.

— Ох, Лізка, моє мавпенятко, невже ти думаєш, що кохання — це те, що потрібно заслужити? Дурненька… дурненьке моя мавпенятко…

Після цього ми обоє захихикали, і мама запитала мене, дивлячись просто в очі:

— Скажи мені відверто: ти кохаєш його? Ти любиш цього Кольчинського?

Мої щоки спалахнули. Навіть вуха горіли… я це відчувала. А ще я відчувала, що справді… щиро кохаю пихатого Крабса.

— Так… мам… я дійсно його кохаю. Сама не знаю, як так трапилося, але… як ти казала, я ні про що не шкодую. І навіть якщо мені колись зроблять боляче, я згодна. Заради того, щоб відчути кохання, я згодна…

— Не всі люди зраджують, Ліз. Але ті, що зраджують своїм почуттям… їм немає виправдання, — сказала мама і з теплом, і з легким докором. — Якщо він неодноразово говорив тобі про свої почуття, то тепер твоя черга, мавпенятко.

— Так… я відчуваю, що маю сказати йому це. А там уже що буде, те буде…

— Не «що буде», а все буде добре! — виправила мене мама. — Чи ти думаєш, кохання може випаруватися після першої сварки?

— Ні… думаю, що ні, — всміхнулася я. — Воно здатне жити так довго… що може пережити всю школу… і навіть більше.