44. На терезах мрій

Вечір, на який я покладав великі надії, знову закінчився нічим. Я так і не почув тих самих заповітних трьох слів від Лізки Губкіної. Мені вони були дуже потрібні, бо кажуть, що коли хтось кохає тебе у відповідь, то можна гори переставляти. Я аж ніяк не збирався тягатися з горами, але мені так потрібна була її взаємність для прийняття остаточного рішення. Рішення, у якому я досі вагався, та водночас знав, як повинен вчинити.

Не поспішав додому. Просто катався нічним містом, допоки не заїхав аж на окраїну. Попереду виднівся ліс, а над головою вже зійшли зорі. Нічне небо виглядало таким привабливим… навіть гарнішим за Губку Боб. Колись… ще в початкових класах я часто поглядав туди. Мій дід любив астрономію і завжди розповідав мені щось цікаве про космос. Але коли він помер, моя цікавість до зірок згасла… і зараз я поняття не мав, що і де знаходиться на темному полотні. Я не міг розпізнати жодного сузір'я.

А ще в дитинстві я теж був мрійником. Затятим. Вірив у цю дурню, що коли бачиш на небі «падаючу зірку», треба загадати бажання. І воно обов'язково збудеться. І зараз зорі над моєю головою падали й гасли. Падали й гасли, але я нічого не загадував. Я думав не над своєю мрією, а над мрією Лізи. Над важливістю її мрії, над важливістю кохання в житті людини. Над силою цього почуття. І зважував силу мого…

Додому повернувся через кілька годин. Заварив каву і подався до свого столу. Увімкнув настільну лампу і ще раз дістав портрет Губкіної. Ця її світлина, зроблена кимось спонтанно, була такою вдалою. Губкіна була тут живою, щасливою, безтурботною. Саме такою я хотів бачити її поруч із собою, але по факту все виходило навпаки. Як би я не старався, Лізка злилася на мене… і не пам'ятаю, щоб посміхалася ось так, як на цьому фото. Може, Крабс і справді їй не пара… і вона не хоче бути зі мною. Не хоче бути моєю дівчиною, не хоче розділити мої почуття.

Далі я взяв усі роздруківки з її мріями. Прочитав раз… потім ще раз. Деякі змушували мене посміхатися, пригадуючи теплі моменти між нами. Ні… таки були дні, коли ця дівчина посміхалася поруч зі мною. Коли їй було добре та надійно поруч із Кольчинським Петром. Того, кого ще зі школи вона прозвала пихатим мудаком… і ніколи не хотіла мати нічого спільного з ним.

Але зараз, по факту, у нас було так багато приємних днів, проведених разом. І ким я був для неї весь цей час? Злим Крабсом, хрещеною феєю, принцом, клоуном, горилою, другом… Я був завжди тим, ким вона хотіла. І ні разу не став для неї тим, ким хотів бути, — коханою людиною.

Далі я відкрив шухляду, що була вище над цією. Там лежала моя мрія. Вона була однією-єдиною, теж ще з часів школи. Там лежало фото байка, на який я вже складав кілька років… і майже назбирав потрібну суму. У мене було житло, улюблена машина, ресторан від батька, але не було цього красеня з фото. Тато сказав, що це порожня забаганка і він мені з цим не допоможе. Мама про байк навіть чути не хотіла… так і сказала: хочеш — збирай сам.

І я збирав. Для мене це було важко — відкладати кошти, бо я звик жити на широку ногу і ні в чому собі не відмовляти. А з другого курсу батьки повідомили, що раз віддали мені ресторан, то й за навчання я маю платити самотужки. А там… ну не те щоб була аж така хороша виручка.

І так мрія, яку я міг здійснити за рік… розтягнулася на роки. Та й ціна на байк з кожним роком росла. Але цього року, якби не всі гроші, витрачені на Губкіну, я б уже дозбирав на байк. Про це я не шкодував, бо був терплячим і не бачив проблеми почекати ще кілька місяців.

Але зараз на терезах опинилися дві мрії. Одна — Губкіної Лізки. Вона життєво необхідна, важлива, справжня. І моя — бездушна, залізна, але така бажана і така близька до того, щоб здійснитися. Якщо Ліза назбирала на свою лише п'ятдесят, то до моєї залишилося всього п'ятдесят. Саме тому для мене так важливо було почути якісь теплі слова у свою сторону від Лізки… Я вірив, що це підштовхнуло б егоїстичного Петра до правильного рішення.

Але зараз я, як казала Губкіна, справді почувався тим дідом із казки, який залишиться з розбитим коритом, якщо Лізка після всього таки відшиє мене.

Бо якщо ви думаєте, що відмовитися від своєї мрії — це як пальцями клацнути, то ні… особливо якщо вона така близька до здійснення. Особливо якщо ти плануєш приховати свою самопожертву заради того, щоб хтось усе-таки повірив у казку. Заради того, щоб здійснилися ті слова з валентинки, які ти написав власною рукою: «Нехай твоє життя буде схожим на казку…» І воно має бути таким у Лізки Губкіної. Бо вона на це заслуговує. Але навіть якби це було не так… я все одно повинен зробити це для неї, якщо щиро її кохаю.

###

Як думаєте, наважиться Кольчинський здійснити мрію Лізки, пожертвувавши при цьому своєю?