43. Не всі казки закінчуються хепі ендом

Мені було так страшно, що Кольчинський прочитає це все переді мною. Або взагалі змусить мене зробити це саму: прочитати свої ж записи про нього для нього. Так міг би вчинити справжній мудак. Але він же не мудак… принаймні не зараз. Інакше я б ніколи не повірила йому знову. Інакше не віддала б ті записи. Не відкрила б свого серця.

Та мрійниця всередині мене говорила: цього разу Кольчинський справжній, він щирий зі мною. Навіть найзатятіший мудак уже би втомився грати так довго, навіть заради власного его.

Я полегшено видихнула, коли побачила, як його машина рушила. Тепер залишалося лише чекати на його реакцію. Сидіти мов на голках і думати, що ж буде далі. Десь усередині мені хотілося стати нарешті дівчиною Кольчинського Петра, але чи буде це все ще актуальним для нього? А що, якщо він втратить до мене інтерес, прочитавши це все? Пригадавши усе…

Вечір тягнувся так довго. А ніч тривала цілу вічність. Я вертілася з боку на бік, намагаючись заснути. Намагалася не думати про Петра, але все було марним. Бо я думала про нього. Про Кольчинського Петра, якого пам'ятала зі школи, і про того, якого знала тепер.

Здавалося, ці два персонажі були зовсім різними, але чим більше я думала, тим чіткіше розуміла: це одна й та сама людина.

Кольчинський точно не став ангелом, але мені важко назвати його мудаком. Це той самий Кольчинський. І я та сама Лізка. Просто це наші дорослі версії, які вже більш свідомі. Які вже точно знають, чого хочуть і які цілком усвідомлюють наслідки своїх вчинків. І наслідки своєї закоханості один в одного.

Під ранок вдалося трохи заспокоїтися й узяти себе в руки. Я сходила в душ і заварила собі каву. Я нікуди не поспішала. Мені нікуди не потрібно було йти. Замовлень на сьогодні не було, тож можна було провести цей день як завгодно.

І тут нарешті пролунав цей довгоочікуваний дзвінок у двері, від якого спокій знову покинув мене. Натомість прийшло те саме приємне, але не менш тривожне хвилювання. Бо там, за дверима, стояв Петро… той, якого я довгий час так ненавиділа і якого все ще любила.

— Привіт, Лізка Губкіна, — почав він, несміливо почухавши потилицю. Було помітно, що йому незручно переді мною… і він сам не знає, як правильно почати цю розмову. — Дозволиш увійти?

Я теж несміливо кивнула й ледь усміхнулася йому.

— Ліз… ти можеш не вірити мені, але я не пам'ятав… я чесно не пам'ятав, що вчинив так саме з тобою…

Намагався стати до мене ближчим Петро, проте я все ще воліла тримати його на відстані. Тож зупинила його витягнутою рукою.

— Я вірю… я вірю, що ти не пам'ятав, що вчинив так із Губкіною Лізкою. Хоча перший час мені складно було повірити в це, — я важко зітхнула. — Але це нічого не змінює. Вчинив ти так зі мною чи з іншою дівчиною. Це однаково був саме ти…

— Саме я, — повторив мої слова Крабс. — Пробач мені за це… я б ніколи не вчинив так із тобою тепер. Ти… ти віриш мені, Губкіна Ліза?

— Я вірю тобі, Кольчинський Петро…

Між нами знову повисла невеличка пауза… і коли я вже збиралася запросити Петра на каву, до мене подзвонили. Я не хотіла брати слухавку… хто б це не був. Але дисплей світився ім'ям мами. Можна було б проігнорувати цілий світ, включаючи самого Кольчинського, але точно не її.

Поки я говорила з мамою, Петро, здається, не розгубився і сам пішов робити собі каву. Він поводився в моєму домі так природно, ніби жив тут. Це змушувало і злитися, і всміхатися.

— І ще, Ліз, — почула я зміну настрою матері в голосі. Серце тривожно забилося в передчутті чогось неприємного. — Мені відмовили… Операцію ніхто не оплатить…

Почувши це, я відчула, як всередині мене щось тріснуло. І повернувся цей відчай… той, про який я вже почала забувати завдяки Кольчинському. Я знову збагнула й пригадала, наскільки цей світ несправедливий. Наскільки даремно вірити в дива. Жорстока правда гепнула мене так боляче… і я вкотре розплакалася від безсилля.

— Ліз… донечко, ти чуєш…? Ти тільки не плач там, добре?

Мама все ще намагалася втішити мене, але я вже плакала. Я знала, що це кінець. І ніхто нам не допоможе. Навіть Кольчинський. Може, він і багатший за мене, але навіть для нього така сума є чималою. У Крабса завжди було більше понтів, ніж самих грошей.

— Добре, мам… і ти теж… — прошепотіла я тремтячим голосом. — До мене тут Петро прийшов… я… я подзвоню тобі, добре?

— Добре. Гарно вам провести там час. І, Ліз… поводься з ним чемно, — сказала мама жартома.

Ніби в її житті не сталося нічого такого. Ніби їй дали згоду, а не відмову. Ніби мама не розуміє того факту, що без заміни колінного суглоба вона вже через кілька років зовсім не зможе самостійно ходити. Але вона розуміла все це… і приймала. А я не могла…

— Ліз, може, тобі зробити кави? — почувся голос Петра з кухні.

Я нічого не відповіла. Мені не хотілося ревіти перед Петром. Все ще не хотілося показувати йому свою слабкість, але я не могла нічого вдіяти… сльози як шалені лилися й лилися з очей.

— Губка Боб… ти чуєш? — вийшов Петро з кухні й направився до мене.

Кілька секунд — і він побачив мене в такому стані. Цілком беззахисному… цілком безнадійному.

— Ліз… Лізочка, — впевнено підійшов він до мене й схопив в обійми. — Що сталося? — запитав, пригортаючи мене до себе.

Я відчула, як його рука почала гладити мене по волоссю. Відчула, що поряд із ним мені стає легше. Відчула, що я можу йому довіряти. Відчула, що хочу йому довіряти. Відчула, що йому справді цікаві мої проблеми і йому цікава я.

— Мамі відмовили. Ніхто не заплатить за операцію… — прошепотіла я Кольчинському кудись у спину і нарешті обійняла його у відповідь. — Наша з нею казка не закінчилася хепі-ендом, Крабс… не закінчилася…

Петро мовчав. Він просто пригортав мене до себе міцніше… і все ще гладив волосся. Час від часу цілував у голову. А я нарешті була рада, що він не дає мені жодних порожніх обіцянок… ну щось на кшталт: «Все буде добре, продовжуй вірити. Ми знайдемо гроші…» чи щось у цьому дусі.