42. Мрія з п'ятого класу

Цікавість вчепилася в мене лещатами. Мені хотілося прямо тут прочитати все, що дала мені Губкіна. Але я знав… відчував: вона не хотіла, щоб я читав це все тут. Інакше не пішла б… А я все не їхав. Я все ще стояв під її під'їздом. Уявляв її розгублену коло вікна — як вона стоїть, несміливо ховаючись за шторами. Перевіряє, чи поїхав я вже. Так… майже певен, що саме це зараз робить Лізка Губкіна.

Вирішив більше не грати на цимбалах її нервів і рушив. Усю дорогу додому думав: що такого вона могла написати про мене у п'ятому класі? Скільки нам тоді було… Може, по десять чи одинадцять. Занадто рано для почуттів… хоча хто його знає? Кажуть, полюбити можна в будь-якому віці. Але те, що в п'ятому класі я ще не любив Лізку, знав напевно. Тоді Кольчинський не вмів любити нікого, окрім себе.

Нарешті я приїхав додому й відразу пішов у свою кімнату. Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Мені хотілося насолодитися цим особливим моментом — чтивом Лізчиних таємниць про мене. Хотілося повільно читати кожен рядок, вникати в кожне написане нею слово. Повернутися в той час, коли нам було по одинадцять… і аж до того часу, поки ми не стали одинадцятикласниками.

Сторінки блокнота були білими, з купою милих рожевих сердечок. Лізка намалювала їх вручну. Це було так у стилі маленької дівчинки-мрійниці. Це дало мені певне заспокоєння: значить, на цих сторінках щось хороше… щось хороше про Кольчинського Петра.

День перший у новій школі:

Я змінила школу вимушено. Мені не хотілося починати все спочатку. Нові вчителі, нові знайомства, нові друзі. Але після зради тата з моєю вчителькою мама мала так вчинити. Загалом перший день пройшов нормально. Ніхто не приділяв мені особливої уваги, але я певна, що зможу знайти тут нових друзів. А може, навіть своє перше кохання. (Тут був намальований смайлик, що ховає обличчя руками.)

— Як це мило, Губкіна Лізка, — всміхнувся я сам до себе й продовжив читати.

Мою увагу привернув хлопчик з першої парти. Я помітила, що він завжди в центрі уваги. Ймовірно, це тому, що він веселий, бо дуже багато сміється… прямо як я. Відчуваю, що ми потоваришуємо. Нишком прочитала ім'я на його зошиті: Кольчинський Петро. Його звуть Петро. (Коло мого імені Лізка намалювала невеличке сердечко.) Якщо в нього так багато друзів, значить, він дуже товариський. Значить, він хороший… якщо до нього всі тягнуться. Щоправда, він не підійшов до мене знайомитися. Але нічого, я наберуся сміливості й сама до нього підійду. Завтра… або, може, післязавтра. (І знову сором'язливий смайлик.)

Це був перший запис. Він і справді був написаний у манері одинадцятирічної дитини — це відчувалося. Але водночас у цьому письмі було так багато щирості… так багато відвертості. Я посміхався сам до себе, наче якийсь осел. Лізка звернула на мене увагу першою. Це не могло не потішити мого его.

День п'ятий у новій школі:

«Я писала, що підійду до Кольчинського Петра кілька днів тому, але, чесно, не наважилася. (Смайлик, що ховає обличчя в долонях.) Я чекала, що, може, він сам до мене підійде, але цього не сталося. (Сумний смайлик.) Хоча мені здалося, що цей Петро кілька разів дивився на мене. У ці моменти я всміхалася йому, а він мені. (Зачарований смайлик.) Але я набралася сміливості… і все, завтра… або післязавтра вже точно!»

Маю зізнатися, що я погано пам'ятав п'ятий клас. Того року помер мій дідусь, якого я дуже любив, тож мені тоді було не до дівчат… і не до друзів. Але в класі я поводився як зазвичай. Реготав, дражнив інших, тягав дівчат за коси. Але чи була серед них Лізка… я поняття не мав.

День сьомий у новій школі:

«ААА… я це зробила! Підійшла до Кольчинського Петра, щоб познайомитися. Він виявився таким привітним. Поводився зі мною, як кавалер. (Смайлик із закоханими очима.) Запросив мене до себе за першу парту. Ми тепер сидимо разом…»

Перша парта. Лізка. І ця фраза з випускного вечора, кинута кимось із наших однокласників: «А чого не запрошуєш Лізку за першу парту?» В моїй голові нарешті прокинулися події тих днів. Маю сказати, що я не забув саму ситуацію… але, клянуся, я забув, що це сталося саме з Лізкою. Саме з Лізкою Губкіною.

###

До мене підійшла одна з новеньких… Як її звуть… здається, Лізка. Прізвища не пам'ятаю, але пам'ятаю, що вона п'ялиться на мене цілими днями. Ймовірно, я їй сподобався. Нічого дивного… я подобаюся всім. Але не для всіх я пара. Ну точно не для таких, як вона.

— Привіт… мене звуть Лізка, а тебе?

Простягнула вона мені руку й чекала того ж жесту у відповідь. Я відповів і ще всміхнувся їй.

— Привіт. А я пам'ятаю… вчителька казала, — підморгнув, — я Петро. А ти доволі привітна… і навіть симпатична, — вичав я такий собі комплімент заради ввічливості.

Проте дівчинка навпроти сприйняла все за чисту монету й розчервонілася. Ну, дуже наївна ця новенька. Я позловтішався з неї всередині себе. І тут мені в голову стукнула зла ідея, яку варто було втілити в життя.

— Дякую, — заправила за вушко Лізка локон волосся.

У неї ще й вуха такі великі, у цієї Лізки, як у якогось мавпенятка.

— Я… я хотіла тебе запитати… чи не хотів би ти дружити зі мною? — продовжила новенька.

— Я симпатичний тобі? — підморгнув я малій, від чого та вже геть розгубилася й почервоніла ще сильніше. Її великі вушка прямо горіли, як у якогось рака в кип'ятку.

— Ти гарний. Але ми ще ну… малі… для якихось стосунків. Хочу просто дружити. Просто дружба?

Я потис їй руку у відповідь і приязно всміхнувся, а тоді сказав:

— Ну що ж… кожна дружба має з чогось розпочинатися. Пропоную тобі тоді сісти до мене за першу парту.

— Але ж ти вже сидиш із Макаром? — щиро здивувалася Лізка.

— Макар пересяде, — зухвало переніс я речі товариша на останню парту. — Повір, твоя компанія для мене значно приємніша.