41. Попелюшку наздогнали

Я бігла так швидко, як тільки могла. Туфлі на невисокому підборі не давали бігти з усіх ніг, тому я зупинилася, щоб роззутися. Взявши їх у руки, я продовжила бігти… сама не знаю куди. За кілька секунд щось вкрай пекуче вп’ялося мені в ногу, і я голосно зойкнула. Одна туфелька впала, та я не стала її піднімати. Зосередила увагу на стопі. Здається, я наступила на скло, бо з п’яти текла кров.

«Якщо я і справді стала Попелюшкою, то де моя карета? Хоч би з гарбуза? Де мої коні… і головне, де мій принц, який зізнався мені кілька хвилин тому в коханні?» — проговорила я це вголос, а потім розсміялася із сарказмом.

Мені так хотілося, щоб Кольчинський наздогнав мене. Бо десь у душі все-таки воскресла та сама мрійниця, яку я давно поховала. Від цього я знову розсміялася собі під ніс… і боляче прикусила губу. Потім розплакалася, не знаю чому… не знаю, з чого.

— Ліз… принцесо, здається, ти загубила туфельку? — почула я голос Петра.

Він пішов за мною… він наздогнав мене… він знайшов мене.

Кілька секунд я все ще вагалася, але зрештою визирнула з-за стіни, за якою ховалася.

— Ти… ти…

— Так, я знайшов її, — зухвало підніс Кольчинський туфлю на своєму вказівному пальці, демонструючи мені. — А головне — я знайшов тебе.

Він підійшов ближче на кілька кроків, але між нами все ще залишалася відстань.

— Кольчинський, тебе що, вигнали з балу за ганьбу? — сміхотнула я собі під ніс.

— А який сенс залишатися на балу без своєї принцеси? — сказав Петро, зробивши ще один крок до мене.

— Ти не можеш знати, що я та сама принцеса. Ти… ти ще навіть не приміряв мені туфельку, — вирішила я підтримати його казковий флірт.

Петро здивовано підняв брови догори, тоді поглянув на туфлю у своїй руці, а потім знову на мене.

— Не знав, що Губка Боб носить туфлі на підборах?

Я розсміялася, а тоді відповіла:

— А Крабс повинен знати про Спанч Боба усе!

Кольчинський зробив ще один крок до мене й нарешті зміг розгледіти моє обличчя, що ховалося у вечірній тіні. Я помітила, що він перестав посміхатися і стривожився.

— Ліз… Ліз… ти що, плакала? — підбіг до мене Петро й узяв моє обличчя у свої долоні. Туфля приречено впала кудись у траву поруч. — Якщо я чимось образив тебе, чи зробив щось неприпустиме… чи…

— Т-с-с, — зупинила Кольчинського своїм пальцем, торкнувшись його губ. — Нічого такого… Кольчинський… нічого такого…

— Тоді чому? Чому ти плачеш? Якщо ти думаєш, що я знову граю… що я зробив це заради розваги чи щоб щось довести самому собі… знай: я був щирим. Я сказав чисту правду! Бо я і справді кохаю тебе і хочу бути поруч… поруч із тобою, Ліз. І мені байдуже, що про це думають усі інші. Всі ті однокласники й однокласниці… мені байдуже, чуєш, Ліз. Мені важлива лише ти…

Я почувалася розгубленою. Загубленою у Кольчинському Петрові, що стояв так близько. Мені було приємно, коли його долоні торкалися мого обличчя, коли він гладив мене поглядом. Мені імпонувала його стриманість. Те, що він не вимагав від мене відповіді тут і зараз. Він просто був поруч тут, зі мною, а не з ними…

— Я просто не вірю…

— Не віриш мені? — із сумом в очах запитав Петро, а його руки безвільно опустилися з мого обличчя. — Досі не віриш?

— Ні… тобі я вірю, Кольчинський. Я не вірю в те, що ти той, хто зруйнував усі мої мрії й водночас здійснив усі їх. Я досі не вірю, що це був ти там, у тій залі… той самий Петро зі школи. Що мені не довелося прожити сто життів, що все це стало реальністю… що все це реальне. Реальний ти… і реальна я поруч із тобою…

Кольчинський всміхнувся кутиком губ, а потім обережно обійняв мене. Я відчувала, як його руки гладять мене по спині. Мені було так приємно, що він був тут… поруч зі мною.

— Ти… ти поранилася? — запитав Крабс, коли ми наобіймалися, і він нахилився, щоб одягнути мені туфлю на ногу.

— Здається, так, — потисла я плечима.

— Тоді треба занести тебе на руках до своєї карети… ой, пробачте, бехи, — виніс вердикт Крабс, підхоплюючи мене на руки.

А я не була проти. Лиш поклала йому голову на плече і просто… просто насолоджувалася моментом.

За пів години ми вже доїхали до мого під’їзду. Кольчинський не просився у гості, і я була йому вдячна за це. Здається, він відчував, що Лізка Губкіна ще не прийняла остаточного рішення.

— Ну…ти не забудь обробити рану, Ліз. Або, якщо хочеш, то поїдемо у лікарню…

— Не варто. Там неглибокий поріз. Я впораюся, — відмахнулася, схопившись за дверну ручку.

— Ти…точно зможеш сама дійти? Я можу занести…

— Ні… не варто. Все добре, — відповіла, вже відкривши двері.

Я завмерла на кілька секунд, а тоді повернулася на сидіння. Весь день я ходила сама не своя і вагалася, чи варто це робити. Та після сьогоднішнього вчинку Петра я повинна була це зробити.

— Кольчинський… ти був зі мною відвертим. Повністю. І я вірю тобі. Я вірю, що ти вже не той мій однокласник, якого я знала у школі… і водночас — це ти. По правді, я не вірила в те, що ти не пам’ятаєш цього. Але… — я замовкла й опустила очі.

— Ліз… про що ти хочеш сказати мені? Я не розумію…

Набравшись сміливості, я продовжила:

— Я перейшла у твою школу у п’ятому класі. Тож і записи в шкільному щоденнику я почала вести з того часу. Щоправда, найперший запис я зробила у своєму блокноті спершу, а потім у шкільному щоденнику. У тебе є всі мої мрії, окрім першої, тієї, яку я загадала, коли вперше побачила тебе. Ти маєш її прочитати, бо вона… теж… теж стосується тебе. Це… це буде справедливо. Ти… — вирішила більше нічого не говорити й просто дістала з сумочки два папірці. Один із мого особистого блокнота, інший — зі шкільного щоденника за п’ятий клас. — Просто прочитай… і забудь… чи що, — кисло всміхнулася я.

Чи було мені соромно? О так! Чи хотіла я, щоб і Петру було соромно, коли він це прочитає? О… ні. Просто він мав право це знати. Пригадати, якщо забув. Кольчинський, який сидів поруч, заслуговував на довіру.

І я довірилася йому. Знову.