40. Попелюшка втекла

Я перечитав останні два абзаци кілька разів. Крабс усередині мене ніяк не міг усвідомити, що мова йде саме про нього. Саме я був винен у тому, що Лізка перестала мріяти, перестала бути тією життєрадісною дівчиною, яку я знав у школі. Від усвідомлення цього факту мені стало так противно. Це вже була не просто відраза, а якась огида. Я поділяв її разом із Губкіною Лізою. Так кепсько мені вже давно не було. Мабуть, востаннє я відчував такий нікудишній, нудотний стан, коли помер мій дідусь. Я любив його і поважав. Він завжди казав мені, щоб я найперше цурався всього зверхнього в собі. Тоді його поради здавалися мені дурними, і я мало до них прислухався. Та тепер... я побачив себе очима дівчини, яку кохав. Дід мав рацію... Я не мав.

Водночас мене трохи збадьорювала думка про те, що зараз Лізка про мене так не думає. Що я відкрився їй з іншого боку. Того, якого завжди цурався. Адже Кольчинський справді старався... Дуже багато старався заради Губки Боба. Я хотів бути кращим заради неї. Я вже був кращим за того Петра, яким був у школі.

І враз до мене прийшло чітке усвідомлення того, що я можу зробити для неї. Того, що я повинен зробити заради Лізи Губкіної. Мені стало страшно й ніяково від цього усвідомлення... Я не знав, чи готовий до такого вчинку. Адже смердючий клоп мого високого его все ще жив у мені. І він був проти. Він знову пробуджував у мені боягуза й змушував почуватися мудаком.

Адже щоб здійснити мрію Губкіної, треба було опуститися не просто перед однією людиною. Не просто перед колишнім товаришем Стасом, а перед усім класом. Перед усіма однокласниками, які завжди поважали Петра за його зухвалість. Перед усіма однокласницями, які мріяли зустрічатися зі мною. Я просто не знав, чи готовий до такого вчинку. Від цього почувався немічним боягузом, але клоп тиснув на мене. І я вагався. Ненавидів себе за це...

“Я ненавиджу того однокласника, яким був я. Я зневажаю Кольчинського Петра..” — сказав я сам до себе, знову поглянувши на Лізчине фото. Фото з того випускного. Наче навіть ця світлина натякала мені: зроби це. Але чи зможу я? Чи вистачить мені сили на такий вчинок? Бо я все ще Кольчинський Петро…я все ще він. 

Кілька днів я ходив сам не свій. Робота не йшла. Усе валилося з рук. Усі думки були зайняті Губкіною Лізою. Крабс уявляв себе приниженим, і йому це зовсім не подобалося. Він не хотів цього робити…

 Але день випускного вечора таки настав. Лізка наполягла на тому, щоб ми прийшли туди окремо. Я прийшов раніше за неї. Мене не хвилювала увага однокласників до мене… Мене хвилювало лише одне: чи прийде Губкіна на цей вечір, як і обіцяла? І коли я вже думав, що вона знову мене бортанула, Лізка таки з’явилася. У сукні Попелюшки, яку ми придбали разом. Із розпущеним, злегка підкрученим волоссям і навіть із макіяжем. На ногах — легкі босоніжки на невисоких підборах. Коли я побачив її, то подумав лише про одне: яка ж вона гарна. Найгарніша дівчина тут. Чи була вона справді найгарнішою на цьому вечорі — не знаю. Проте знаю, що для мене  вона була саме такою. Бо я кохав її.

Мене абсолютно не цікавило, хто і як дивився на мене, хто був найпопулярнішим чи найуспішнішим серед нас. Мене цікавила лише Ліза Губкіна, яка все-таки прийшла на цей бал. Яка скромно стояла десь осторонь і несміливо шукала мене очима.

— Дозволиш запросити? — підійшов я до неї й простягнув руку. — Нічого такого, Губкіна. Лише танець… Лише танець між колишніми однокласниками?

Лізка привітно всміхнулася мені й ледь помітно кивнула. Здається, я притиснув її до себе трохи сильніше, ніж належало. Бо за спинами почулося перешіптування. Схоже, наша поява разом привернула увагу всіх присутніх.

«Це що, Губкіна і Кольчинський?»

«Вони що… танцюють разом?»

«Може, вони пара?»

Чим більше часу я проводив із нею, тим чіткіше розумів: Кольчинський зможе це зробити. Чим довше дивився їй в очі, тим сильніше відчував: Петро хоче це зробити. Сьогодні клоп усередині мене остаточно помре. Ніколи не думав, що зможу зробити щось подібне, але заради Губкіної… Здається, я можу зробити все. Заради того, щоб вона нарешті відповіла мені взаємністю. Заради тієї, яку кохаю, я готовий. Навіть якщо вона накаже мені благати. Якщо мені доведеться це зробити… я зроблю.

Хтось позаду свиснув, а потім почулося:

— Кольчинський, а чого не запрошуєш її до себе за першу парту?

За цим почувся смішок. Один, потім хтось підтримав. А далі почав сміятися цілий клас. Я відчув, як Ліза в моїх обіймах стиснулася. Здалося, Попелюшка хоче втекти з балу. Але я зупинив її своїми міцними обіймами. Лізка тремтіла всім тілом. І тут до мене прийшло усвідомлення, що ця фраза щось означає. Якісь спалахи спогадів пронеслися в голові, але я не міг відновити цілісну картину, як не намагався.

Я не міг дозволити їй піти зараз. 

Губка Боб більше не буде приниженим. Тепер час їй подивитися на мене згори. Тепер час здійснити її останнє бажання. Я не дав собі часу на сумніви. Не дав часу на будь-які роздуми, на те, щоб підібрати правильні слова. Усе має бути щирим. Спонтанним. Інакше нічого не вийде. Інакше вона подумає, що я знову граю. А я вже давно не граю. Я вже давно кохаю. Кохаю її.

— Не тікай, прошу, — прошепотів я їй на вухо. — Я не дозволю більше, щоб тобі було соромно чи боляче через Кольчинського Петра.

— Але я хочу піти… Я хочу піти звідси, — прошепотіла мені у відповідь Лізка.

В її очах я бачив страх і сумніви. Вона справді хотіла втекти… У залі панувала гробова тиша. Усі дивилися на нас і чекали, що буде далі. Усі знали Кольчинського Петра як того, хто звик принижувати інших. Але сьогодні я не хотів нікого принижувати, окрім себе.

— Губкіна Лізка, — почав я доволі голосно, щоб це чули всі, а не лише моя Губка Боб. — Ти мені подобаєшся. Дуже сильно подобаєшся. Ще з того часу, як ми вчилися разом у школі й були однокласниками.

У залі знову хтось свиснув, а хтось голосно закашлявся. Тоді хтось кинув: