39. Мрія Губкіної Лізки номер 7

За тиждень між мною і Лізкою нічого не змінилося. Вона вже не була до мене такою жорстокою, але й жодних кроків назустріч не робила. Мені здавалося, що після всього наше зближення неминуче. Але, схоже, лише здавалося. Я все чекав, що вона хоча б раз напише мені першою чи подзвонить. Але писав лише я. Від цього почувався нав'язливим і непотрібним. Хоча Лізка й не відштовхувала мене, але й не приймала. Усе зависло в повітрі. І я не міг із цим змиритися. І це говорило не моє его... Ні. Це страждав Кольчинський Петро, який був безнадійно закоханий.

Раптом телефон завібрував, а екран зблиснув. Я клешнями вчепився в гаджет. Сподівався, що це Лізка написала мені... але ні. Просто ожив наш шкільний чат у Viber. Виявляється, уже минуло десять років відтоді, як ми закінчили школу. Староста класу запропонувала всім зустрітися, чат ожив, і багато хто почав ставити «+» на знак згоди. Я теж плюсанув. І хоча свою однокласницю Губкіну Лізку я бачив практично щодня, на цій зустрічі все одно хотів побачити саме її. Але Лізка нічого не писала в чаті. Плюсики ставили все нові й нові однокласники, але не вона. Я навіть перевірив усіх учасників групи. Губкіна там була. Ба більше, переглянула повідомлення, але нічого не написала.

Зрештою, я не витримав і подзвонив їй. Вирішив умовити піти на цю зустріч.

— Привіт, Губка Боб.

— Привіт, Кольчинський.

— Як... як ти?

— Усе добре. Ти подзвонив тільки для того, щоб це дізнатися, чи з якоїсь конкретної причини? Якщо так, то кажи по суті, бо я вже збиралася спати.

Мені здалося, що Лізка здогадувалася, про що я хочу їй сказати. А моя інтуїція підказувала: Губкіна не хотіла про це говорити.

— Так...З певної причини. Ти чого у шкільний чат нічого не пишеш?

— А що писати?

— Ну там усі ставлять плюс чи мінус. Не знаю... Я подумав, що ми...могли б разом туди піти.

— Разом як колишні однокласники?

— Ну, як мінімум, Губкіна. А максимум — як пара.

— Я не планую нікуди йти, Кольчинський... — відрізала Лізка.

— Але чому, Ліз? Минуло десять років. Вважай, ювілей. Хіба тобі не цікаво, як у всіх склалося життя? Не цікаво зустрітися з...

— Мені не цікаво, Кольчинський. Я не була помітною фігурою у школі, тож і на зустрічі випускників моєї відсутності ніхто не помітить. Ну а ти... Тебе всі любили. Дівчата просто обожнювали. А з того часу ти став ще кращим, тож... ти йди. Я пас.

Я відчув, що Губкіна хоче покласти слухавку. Потрібно було терміново її зупинити. Не можна було її втратити. Якщо зараз не вдасться вмовити, то все — пиши пропало. Лізка на цю зустріч точно не піде.

— Ліз, даремно ти так. Я тобі скажу як хлопець: ти подобалася багатьом хлопцям.

— Щось я цього не помічала.

— Зате я помічав. Я все помічав, що було пов'язано з тобою.

— Петро, та це взагалі не важливо. Помічали чи ні мене хлопці... Я просто не хочу йти, і все.

А-а-а... Кольчинський, терміново придумай щось. Інакше все. На жаль, Крабсу нічого не спало на думку. Окрім того, що він добре вмів робити. Тож довелося знову вдатися до маніпуляцій.

— Послухай, Ліз. Ну зроби це заради мене... Я тебе благаю, — почав я вже м'якше. — Я зробив останнім часом багато чого заради тебе. Ти сама про це нещодавно говорила. Будь ласка, зроби тепер щось заради мене. Я хочу бачити тебе на випускному вечорі.

У телефоні почулося протяжне зітхання. Лізка вагалася, але, схоже, мої вмовляння таки подіяли.

— У мене навіть немає що одягнути.

— Якщо так, то купимо щось. Але як же та сукня, яку ми купували разом? Ти в ній просто неймовірна.

— Сукня Попелюшки?

— Точно, Лізка. Якраз те, що треба для випускного вечора.

— Я навіть не знаю... Мені здається, що я почуватимуся там ніяково. Або взагалі недоречно.

Десь усередині мені здавалося, що це стосується зовсім не нашого класу. Це стосувалося мене. Лізі було незручно йти на ту зустріч через свого колишнього однокласника — Кольчинського Петра. Але зараз я вже був не ним... і Лізка це розуміла. Та минулі спогади все одно стримували її.

— Я буду поруч... Обіцяю. Якщо ти відчуєш себе якось не так чи тобі стане некомфортно — ми підемо. А якщо хтось хоч кинe у твій бік косий погляд, матиме справу зі мною.

— Гаразд... Я подумаю.

— Ми підемо туди. І все буде добре, Ліз. Обіцяю.

— Добре. Я вірю тобі.

Я ще побажав їй доброї ночі. Хотів нагадати, що вона мені небайдужа. Дуже небайдужа. Але відчув, що не варто. Не той момент. Та й Лізка поспішила покласти слухавку. Не знаю, чому я так наполегливо вмовляв Лізку піти на зустріч випускників, але відчував, що це потрібно.

Спогади про школу нагнали на мене й спогади про Лізчин щоденник. Після нашої останньої сварки, після мого зізнання я сказав собі, що більше не читатиму її записів. Але ж там залишився останній. Останній запис із мрією Лізки Губкіної. Тієї самої випускниці 11-В. Кілька хвилин я вагався. То відкривав, то закривав шухлядку з роздруківками. Але зрештою таки взяв аркуш, на якому був її почерк. Серце тривожно забилося, ніби вже відчувало, що там написано щось, що стосується мене самого. І я не помилився. Очі жадібно забігали текстом.

Мрія Губкіної Лізки № 7 (11-В)

«Я ненавиджу свого однокласника. Я зневажаю Кольчинського Петра. Щиро і всім серцем...»

— Нічогенький початок, Губкіна, — скривився я сам до себе й відірвався від аркуша.

У душу ніби хтось наплював. Отож, Лізка не брехала, коли часто казала мені, що відчуває до мене огиду. А я не вірив... Думав, що вона лукавить. Власне его не давало мені побачити реальну картинку. Не дозволяло тверезо оцінити ситуацію.

«Вчора я бачила, як через нього плакала моя подруга. Мені довелося втішати її кілька годин. Аліса мала йти з Кольчинським на випускний у парі. Моя подруга завжди була гарнішою за мене та доволі популярною у нашому класі. Не дивно, що Петро запропонував їй зустрічатися. Щоправда, щастя Аліси тривало недовго, бо вчора цей мудак заявив їй, що передумав. Що піде на випускний бал з іншою. З Краснянською Христиною. Бо та, бачте, різко стала популярною й одягається найкраще з усіх дівчат у класі. А Аліска вже йому не цікава. Мені було так шкода мою подругу. Я ніяк не могла її заспокоїти... Вона все ридала й ридала...»