38.2 Клоун, що витягнув свято

Всю дорогу до замовника Кольчинський уперто мовчав. Неозброєним оком було видно — Петру некомфортно в цьому образі. Якщо я всім серцем любила свою роботу, то Кольчинський, без сумніву, її терпіти не міг.

Я сиділа й думала: невже він справді робить усе це заради мене? Петро Кольчинський — заради Губкіної Лізки. Тієї самої дівчини, якої в школі майже ніхто не помічав. Це й досі здавалося настільки дивним, що більше нагадувало вигадку. Але правда була переді мною. Крабс справді робив усе це. Робив заради якоїсь там Губкіної.

— У тебе... у тебе тут помада розмазалася, — мимоволі всміхнулася я.

Я потягнулася до Петра, і мій палець обережно торкнувся його губ. Кілька легких рухів — і грим знову був бездоганним.

— Дякую, — криво всміхнувся Кольчинський. — Пробач, я просто не звик до помади. Якось не доводилося носити її щодня. Але якщо це життєво необхідно для клоунів... навчуся.

Був то сарказм з його сторони, чи просто добрий жарт я не зрозуміла. Проте, як не дивно, я розуміла Петра. Розуміла його обурення й небажання проходити через усе це. Для того Кольчинського, якого я знала зі школи, це було майже рівнозначно катастрофі. Цей пихатий красень не міг спокійно пережити навіть брудне взуття чи волосину, що стирчала не в той бік. А тепер йому довелося розмалювати обличчя, за яким він, мабуть, доглядав ретельніше, ніж будь-яка дівчина. Принаймні, ретельніше, ніж я.

— Ти виживеш, Кольчинський. Обіцяю, — вирішила я його підбадьорити.

— Я — так, — скупо всміхнувся Петро. — А от моє его, найімовірніше, ні.

— Воно для тебе таке важливе?

— Не важливіше за тебе, — цього разу він усміхнувся щиро. — Інакше я б не сидів у цьому костюмі... і добровільно не віз би себе на катування дітьми.

— Я це оцінила.

— Тільки це, Губкіна?

— Не тільки.

— А я оцінив цю помаду, — Петро торкнувся пальцями своїх губ. — Ти мала рацію. Крабсу все до лиця.

Це було справді дотепно. Те, що Кольчинський умів посміятися із самого себе, а не з інших, як робив колись, мене приємно здивувало. Мені раптом дуже захотілося поцілувати його... і залишити на його губах справжній слід від помади. Але я вирішила, що для цього ще не настав час.

— І, до речі, якщо ти, Ліз, назвала правильну адресу, то ми вже приїхали, — важко зітхнув хлопець.

Ми з Петром у цих клоунських костюмах і справді мали кумедний, навіть трохи безглуздий вигляд. Грим робив свою справу — варто було лише поглянути на нас, і вже хотілося усміхнутися.

— Клоунів замовляли? — широко всміхнувся Кольчинський, коли нам відчинили двері.

На порозі стояв чоловік приблизно нашого віку. Було видно, що наш вигляд його неабияк розважив. Він ледь стримував сміх.

— Так... так, проходьте. Донька й її друзі вже чекають, — запросив він нас усередину.

Я вже морально налаштувалася на те, що доведеться викладатися за двох. Бо Кольчинський навряд чи сильно старатиметься. Попередній досвід нашого дуету підказував: якщо він просто не втече зі свята — це вже буде успіх.

Святкова зала виглядала неймовірно гарно. Яскраві кульки, розсипане конфеті, безліч святкового декору. І, звісно, стіл, про який мріє кожна дитина: картопля фрі, нагетси, бургери, нарізані фрукти й на десерт — макаруни.

— Діти, а ну подивіться, хто до вас прийшов! — весело заплескав у долоні Стас, батько іменинниці.

— Ура! Аніматори! — пожвавилися діти й одразу кинулися до нас.

Я намагалася впоратися з хаосом і захопити дітей конкурсами, але все їм швидко набридало. Ідеї закінчувалися одна за одною, а я починала панікувати. Чи не вперше мені траплялися настільки розбалувані діти. Було помітно, що вони звикли до вседозволеності. З такими малими завжди найважче працювати: їх складно чимось здивувати, а цікавлять лише власні забаганки. У таких випадках уся програма летить шкереберть.

На диво, Кольчинський не відсиджувався осторонь, а підтримував мене як тільки міг. Діти смикали його навіть більше, ніж мене, але цей клоун усіма силами приховував своє невдоволення й старанно зображав захват. А потім і взагалі несподівано перехопив ініціативу, чим одночасно здивував і врятував мене.

— Так! — голосно плеснув у долоні Кольчинський. — Я так розумію, тут у нас зібралися самі дорослі й поважні пані та панове?

— Так! — дружно закричала дітвора. — Ми цього року вже до школи йдемо! Ми вже дорослі!

— А я вже перший клас закінчив! — гордо озвався хлопчик.

— А я — другий! — не відстав інший.

— Я так і подумав. Одразу видно, що з вас виростуть великі начальники й директори. Правда?

— Правда! — ще голосніше вигукнули діти.

— Ну тоді куди вже нам, дурненьким клоунам... — кумедно захитав головою Петро, корчачи максимально безглузді гримаси.

— Точно! — зареготали діти.

— Тому пропоную вам, майбутні начальники, самим вирішити, як нам вас розважати. Або, якщо ви такі розумні, покажіть нам щось смішне й навчіть нас. Покажіть цим невдахам-клоунам справжній майстер-клас!

Схоже, ця проста, але дуже хитра маніпуляція дітям сподобалася. Хлопці першими вискочили вперед і почали демонструвати якісь трюки, які насправді були зовсім не смішними. Але Кольчинський так реготав із кожного їхнього виступу, ніби це був найкращий стендап у його житті. І не знаю, чи смішили його діти, чи власна вистава, але малим нарешті стало весело. А нам — значно легше.

— Клоун у захваті від ваших талантів, хлопці! — Петро по черзі потис кожному руку. — Але що ж дами? Невже вони бояться бути смішними?

— Нічого ми не боїмося! Ми ще й не таке вміємо! — запротестували дівчатка.

— Клоун уважно дивиться на вас, майбутні королеви. Давайте, утріть носа цим пихатим хлопцям!

Напевно, у цьому маніпуляторі й справді було щось геніальне. Замість того щоб самому стрибати й дуріти всю програму, Кольчинський змусив робити це дітей. І їм це шалено подобалося. А сам клоун спокійнісінько всівся за святковий стіл і почав уважно розглядати всі смаколики.

— Навіть не думай. Аніматорам не можна їсти цю їжу! — тихо сказала я Кольчинському.