37.2 по старій дружбі

— Я отримала перше замовлення! — радісно вигукнула Лізка, притискаючи мене до себе ще міцніше. — Уявляєш, Кольчинський? Я така щаслива! І все завдяки твоїй допомозі.

Крабс стояв майже нерухомо. Він просто насолоджувався цією миттю. Навіть боявся обійняти її у відповідь, щоб ненароком не зіпсувати цей момент.

— Це ж чудово, Ліз. Бачиш? Просто всьому потрібен час. У тебе обов'язково все вийде.

Я легенько провів рукою по її волоссю. Воно не було таким, як у моїх колишніх дівчат. Не було ідеально гладеньким, не пахло дорогим кондиціонером. Але це було волосся Лізки Губкіної... тієї самої однокласниці, про чиї обійми я колись тільки мріяв.

— Ти... ти ж допоможеш мені? — піднесено запитав Губка Боб.

— У якому сенсі? Ти хочеш, щоб я знову нап'яв на себе якусь шубу? Ти таки вирішила мене вбити, Губкіна... — важко зітхнув я.

Якщо чесно, мене не так лякала перспектива знову пектися в костюмі, як робити це на очах у Стаса. Я майже не сумнівався, що цей хитрий жук навмисно замовив дует, аби подивитися на мої приниження. Смердючий клоп усередині мене воскрес із новою силою й усіляко цьому опирався. Йому зовсім не хотілося ставати об'єктом насмішок. Тим паче для колишнього товариша.

— Ну будь ласка, Кольчинський! — благально склала руки Лізка. — Це ж моє перше замовлення. Я маю виконати всі побажання клієнта, щоб він залишився задоволений. Щоб потім залишив хороший відгук. Це дуже важливо. А він захотів двох аніматорів. І ти ж знаєш, що зараз у мене нікого, крім тебе, немає.

— А той твій колишній напарник? Ну, з яким ти працювала ще на свого начальника. Може... може, він зможе? — усе ще намагався я "зіскочити".

— Він досі працює у Станіслава Григоровича. Може, колись і вдасться переманити його до себе. Але щоб когось переманити, треба мати куди. Поки що я нічого не можу йому запропонувати. Я й сама не впевнена, що все вийде.

— А може, він того дня вихідний? Хоч спробуй йому подзвонити. Кому ж завадять зайві гроші?

— Власне... про це...

Лізка зам'ялася. Було видно, що їй незручно.

— Ми домовилися, що я проведу свято за хороший відгук. Це ж перше замовлення, а клієнт сумнівався, чи варто ризикувати. Тож довелося ризикнути мені. Я не могла втратити цього замовника. З мене — робота аніматора, а з нього — хороший відгук, який потім зможу використовувати в соцмережах.

Ні, ну Стас таки повний мудак. Жадібний і хитрий мудак. Вирішив отримати все на халяву й скористатися добротою мого Спанч Боба. От через таких людей, мабуть, і важко починати власну справу. Але так не буде. Він заплатить Лізці. І заплатить повну суму.

— Будь ласка, Кольчинський... Ти моя остання надія, — у голосі Лізки було стільки відчаю й щирості, що я просто не міг їй відмовити. Навіть якщо для цього доведеться переступити через власну гордість. — Ти ж мене не підведеш?

— І що? Мені знову доведеться стрибати в образі якоїсь дичини й працювати просто за "дякую"? Без грошей?

— Ну першого разу тебе це не зупинило, — підтиснула губи Лізка. — Благаю, Кольчинський.

— Ну гаразд... — подумки я добряче гепнув свого клопа тапком. Щоправда, не добив. Лише трохи приглушив. Може, ще знадобиться. — Але все заради тебе. Заради твоєї справи. Ти поки збирайся, а я зачекаю в машині. Маю зробити один дзвінок.

— Дякую! — Лізка знову кинулася мені в обійми. — Справді дякую.

— Та нема за що, — криво всміхнувся я.

Я швидко збіг сходами вниз. Руки просто свербіли ще раз набрати Стаса й добряче його відчитати. Він відповів майже після першого гудка. Наче чекав на мій дзвінок.

— Ну ти й мудак, Стасе! — випалив я.

У відповідь товариш лише щиро розсміявся.

— Яка гарна подяка старому другу за послугу, Кольчинський. Але приймаю.

Ще й знущається. Гнида.

— Ти що, справді збираєшся не заплатити Лізі ні копійки? Так роблять тільки мудаки!

— А ми з тобою хіба не такі, Петь? Та ну... Я ж тебе добре знаю. Раніше тебе таке навіть не обурило б. Але, знаєш, маю тобі подякувати. Усе склалося для мене якнайкраще. Ти повернув мені завдаток, а ще й аніматорів отримую безкоштовно. І не кого-небудь, а самого Петра Кольчинського. Певен, твій виступ буде незабутнім.

— Ти просто мудак! — нервово розсміявся я. — Ти заплатиш їй, чуєш?

— Послухай, Кольчинський. Я нічого не порушую. Лізка — головна, директор, чи як там. Я домовився напряму з нею. І це вона сама запропонувала працювати безкоштовно. Але не переживай, відгук я залишу чудовий. Сам знаєш, красиво говорити я вмію.

— Тоді переконай мене, що ти не мудак, Стасе. Заплати їй так, як і мав би. Ти хоч знаєш, яка спека в тих костюмах?

— Слухай, Кольчинський. Дружба — дружбою, але я своїх домовленостей не порушую. Якщо так хочеш догодити своїй дівчині — перекинь мені гроші, а я потім віддам їх Лізі. І похвалю її. І відгук залишу. Тим паче для тебе це не проблема. Не будь жлобом. Особливо заради коханої людини. І не хвилюйся — я й словом не обмовлюся, що ми знайомі.

Ось тобі, Кольчинський, і справжні друзі. Такі самі, як ти колись. Приємно дивитися на себе збоку? Ось якими людьми ти себе оточив. Що ж... мабуть, я це заслужив. Що посіяв, те й пожинаю.

— То що, Кольчинський? Домовилися?

— Домовилися, — процідив я крізь зуби.

— І слухай... Зав'язуй із цим. Чи тобі подобається бути приниженим? Ще й заради якоїсь дівки?

«Подобається бути приниженим...» Ці слова боляче різонули по вухах. Наче давній флешбек.

— Мені подобається не бути мудаком, Стасе. Уяви собі, — відрізав я й поклав слухавку.

Подумати тільки, на що я готовий заради Губкіної Лізки. Заради звичайної дівчини, яка діяла на мене зовсім незвичайним чином. І ось у чому парадокс: Губку Боба вже точно не можна звинуватити в меркантильності. Усі мої попередні дівчата любили мене приблизно так само, як і мої гроші. Але ще на жодну з них я не витратив стільки, скільки вже витратив на Губкіну. І найдивніше те, що саме їй мої гроші були зовсім не потрібні.