37.1 По старій дружбі

Я вичекав кілька днів, перш ніж знову подзвонити Губкіній. Не знаю, чого я чекав. Що вона сумуватиме за мною? Чи, може, наважиться подзвонити першою? Але цього не сталося. Вона так і не зателефонувала. Тож я засунув своє его в одне місце й набрав її.

— Привіт, Ліз. Ну що там? Посипалися вже замовлення? Як успіхи у твоєму бізнесі?

Я цікавився щиро, а не просто з ввічливості. Мені дуже хотілося, щоб Губкіну нарешті спіткав успіх, бо вона на це заслуговувала. Тим паче в аніматорстві. Губка Боб справді жив цією справою. Таке рідко зустрінеш.

— Привіт, — її голос прозвучав якось глухо. — Насправді ні... Жодного замовлення. Було кілька дзвінків, але так... цікавилися на майбутнє. Мабуть, ти мав рацію... ця ідея була провальною.

Мені зовсім не сподобався її тон. Це був голос людини, яка втратила віру в себе. Наче Лізка просто опустила руки. Найбільше мене лякало, що разом із цією мрією вона махне рукою й на мене.

— Так, що це за депресняк? Такий настрій зовсім не пасує Спанч Бобу, — спробував я її підбадьорити.

— А я вже давно ним не почуваюся. Радше Містером Крабсом... Злим і незадоволеним життям. Тільки в мене навіть забігайлівки немає. Це я лише бігаю по життю туди-сюди, і все даремно. Нічого в мене не виходить, Кольчинський. От і все.

Ні, це вже ні в які рамки не лізе. Якщо Губкіна Лізка прямим текстом називає себе невдахою... та ще й перед Кольчинським... це вже, мабуть, остання стадія відчаю.

— Так, зберися! Що це в тебе за настрій? І в прямому сенсі теж зберися. Бо я зараз заїду за тобою, і ми кудись виберемося. Не знаю... поїмо десь чи просто покатаємося.

— Як скажеш, Крабсе...

Вона навіть не стала заперечувати. І чого я чекав кілька днів? Пустоголовий мудак! І взагалі, до якої пори мені розгрібати всі проблеми Губкіної? Це вже якось стало традицією. Я ж не таємний Санта. Але, схоже, знову доведеться брати все у свої руки й рятувати ситуацію.

Я знайшов у контактах номер свого хорошого товариша, з яким ми здружилися ще в університеті. Він тоді одружився, бо його дівчина завагітніла. Зараз його доньці вже мало бути років шість чи сім. Сам би я такого не запам'ятав, але вона народилася в день народження мого батька, тому дата засіла в голові.

— Привіт, Стасе! — почав я бадьоро. — Як ти там? Як сім'я? Як мала?

Я вирішив не ходити навколо. І подумки молився, щоб до цього часу Стас хоча б не розлучився. Бо в житті всяке буває.

— Привіт, Кольчинський. Давно не говорили. А не бачилися — ще довше. Та нормально все. Мала цього року вже в перший клас іде.

— Нічого собі, — аж присвиснув я. — Справді давно не бачилися. Я ж пам'ятаю її ще з соскою в роті.

— Так... чужі діти швидко ростуть.

— Скільки їй уже? Шість?

— На днях уже сім буде. Уявляєш?

— Ого... уже зовсім доросла. Слухай... а як ви зазвичай святкуєте її день народження?

— Дивні в тебе питання, Кольчинський, як для холостяка, — засміявся Стас. — Знаючи тебе, тут два варіанти. Або ти дізнався, що десь маєш дитину й тепер не знаєш, що з нею робити. Або хочеш впарити мені якусь послугу. Знаючи, який ти був бабій в універі, я більше схиляюся до першого.

— Гаразд, скажу прямо, — вирішив я не тягнути кота за хвоста. — У мене є знайома дівчина, яка тільки починає свою справу. Вона працює аніматором на дитячих святах, і їй дуже потрібні замовлення. А ти якраз потенційний клієнт. У малої ж день народження. Думаю, дітям подобаються аніматори. Я дам тобі її контакти, ти зателефонуєш і замовиш. Але не кажи, що від мене. Узагалі не кажи, що ми знайомі. Буду в тебе в боргу.

— Ого... Кольчинський просить про послугу заради дівчини? Та ти, мабуть, втюхався, — здається, це добряче розвеселило Стаса.

— Не стану заперечувати. Тому для мене це справді важливо. Повір, Лізка вміє розважати дітей.

— Я б із радістю. Але ми вже про все домовилися. Аніматорів давно замовили.

— То подзвони їм і скасуй.

— Кольчинський, я вже заплатив завдаток. Не дуже хочеться втрачати гроші. Навіть заради колишнього товариша.

Так... Стас завжди був трохи жадібним. Власне, це нас колись і зблизило. Крабські інтереси. Схоже, доведеться згадати старі методи.

— Послухай, Стасе. Я ж не раз прикривав твою дупу, коли ти прогулював пари зі своєю Христиною. Навіть викладачам заносив. Зроби тепер щось добре для мене.

— Ну було... було. Але ж це було твоє рішення. Та й я всім твоїм дівчатам казав, що вони в тебе єдині й неповторні. Так що, вважай, ми квити.

От захланний впертюх.

— Гаразд. Я поверну тобі гроші, які ти вже заплатив тим аніматорам.

— Кажеш, ця Лізка новачок... Я не знаю, чи варто так ризикувати. Та й за мовчання, знаєш, теж треба платити.

От мудак. Ще й ціну собі набиває.

— Чого ти хочеш, Стасе? Отримати все на халяву? Так не буде. Я повертаю тобі гроші, а ти просто робиш мені послугу по старій дружбі. Чи ти вже зовсім зачерствів?

— Та гаразд, Кольчинський. Не тисни на жалість. Це взагалі не твоє. Ти ж ніколи таким не був. Капець... ця твоя Лізка якось не дуже добре на тебе впливає, — зареготав друг. — Скидай контакти. Я їй подзвоню.

— Зараз скину в телеграм. І подзвони вже сьогодні. Бажано просто зараз.

— Буде зроблено.

Стас, може, й буває захланним мудаком, проте я був певен — він не підведе. Я надто добре його знаю. Надто вже він схожий на мене. Ну а я не мав права підвести Губкіну. Здається, робити її щасливою стало одним із сенсів мого життя. І, що найдивніше, мені це шалено подобалося. Подобалося бути її хрещеною феєю, подобалося бути другом, колишнім однокласником, подобалося навіть бути її персональним мудаком чи Містером Крабсом. Мені підходила будь-яка роль, аби тільки бути поруч із нею.

За годину я вже стояв біля дверей Лізчиної квартири. І щойно вона їх відчинила, як одразу кинулася мені в обійми.