36. Роздача флаєрів

За кілька днів флаєри були готові, і я відвіз їх Губкіній. Вона була щаслива, мов дитина. Було видно, що робота Аліси Нексасової їй дуже сподобалася. Лізка навіть обійняла мене на знак подяки. Очевидно, ми з Губкою Бобом ставали ближчими, і мене це неабияк тішило. Не моє его — це тішило саме Кольчинського Петра.

А наступного дня я вирішив знову підкотити до Губкіної. Треба користуватися тим, що в неї гарний настрій, та й ненависть до мене, схоже, майже минула. Набрав Лізку.

— Привіт, Спанч Боб. Що робиш?

Мій мозок уже будував плани на цей день. Можливо, ми прогуляємося, поїдемо кудись у невеличку романтичну подорож, підемо знову на шопінг чи просто посидимо в ресторані.

— Привіт, Кольчинський. Що хотів? Кажи швидше...

Ну так собі початок діалогу. Таке враження, ніби я сказав два слова й уже їй набрид.

— Хотів... хотів запросити тебе на побачення. Ну... щоб ми провели цей день разом...

— На побачення я сьогодні з тобою не піду. Але можеш провести цей день зі мною, якщо дуже хочеш.

— Та невже? — оживився я. — І які ж перспективи?

— Для тебе чи для мене?

— Для обох нас, Ліз. Для обох.

— Коротше, я зараз на площі. В одному з анімаційних костюмів. Роздаю флаєри. Хочеш — приїжджай, допоможеш. Не хочеш — сама впораюся. Якщо надумаєш, вдягни якийсь костюм. Будь-який! — сказала Губкіна й просто кинула слухавку.

От тобі й романтика, містере Крабс! Явно Лізка мала на увазі не класичний костюм. Який жах... Знову доведеться вдягатися бозна в що.

Я висунув голову у вікно. Збоку висів термометр, який, між іншим, показував тридцять градусів спеки. От чому не можна було дочекатися прохолоднішого дня? Навіщо так знущатися зі свого тіла й запихати його в той душний скафандр, у якому навіть в Антарктиді буде жарко? Але логіка й Губкіна — мабуть, несумісні поняття. Зате впертість і цілеспрямованість — це точно про неї.

Пустоголові дуби... Ну коли вже закінчиться цей синдром Робін Гуда? До якої пори я буду найманцем цієї Губкіної?

З анімаційних костюмів у мене був лише костюм Крабса. Такий грубезний, що навіть ведмідь грізлі позаздрив би такій шубі. Для чого взагалі робити ці бісячі костюми такими товстими? Уже уявляю, які тортури доведеться пережити найближчі години. Але все ж заради тебе, кохана... — криво всміхнувся я.

За годину я вже був на площі. І поки доїхав, із мене вже зійшло двадцять сім потів... І це я ще навіть не вийшов із машини, в якій хоча б працював кондиціонер. 

Зберися, Кольчинський. Ти це переживеш. Виживеш. Це ж не смертельно. Я вийшов із машини... хоча радше виліз. Краби ж, здається, більше лазять, ніж ходять. Хто їх знає?

Губкіну знайти було дуже легко. Її червону й величезну дупу було видно здалека. Це єдине, що мене трохи розвеселило. Я підійшов до неї й обережно щипнув "клешнею".

— О... приїхав. Чесно кажучи, думала, ти не прийдеш, — Лізка тицьнула мені половину флаєрів просто в клешню. — І чого ти взагалі так дивно посміхаєшся?

— Та я перегрівся. Коротше, краб зварився у власному панцирі, — пожартував. — І взагалі, як я міг не приїхати? Мені, знаєш, останнім часом так подобається виконувати всі твої бажання. Бути рабом — це, виявляється, так прикольно, — саркастично додав я.

— Послухай, Кольчинський. Тебе сюди ніхто силою не тягнув! Не подобається — сідай у своє авто й їдь звідси, — гаркнула Лізка й демонстративно розвернулася до мене своєю червоною дупою.

Мене знову накрила хвиля істеричного сміху. А що ви хотіли? Я ж тепличний хлопчик, який звик до комфортних умов, а не до оцього всього.

— А знаєш... У мене зараз якесь дежавю. Це ж той самий костюм, у якому ти була, коли я вперше тебе побачив. Теж флаєри тоді роздавала?

— Не пам'ятаю вже, — відмахнулася Лізка, паралельно тицьнувши комусь у руки флаєр. — Яке це тепер має значення?

— Та ніякого. Просто стало цікаво. Слухай, а хіба це твій костюм? Я думав, він належав твоєму начальнику. Ну, з його фірми.

— Тепер мій, — байдуже відповіла Ліза. — Довелося викупити. Добровільно-примусово. Бо я десь того дня загубила голову.

— А, тоді все сходиться, — всміхнувся я. — До тебе ж тоді підійшов твій однокласник — Кольчинський Петро. Як тут не втратити голову?

Лізка нарешті розвернулася до мене обличчям, яке було червоне від спеки... і, мабуть, трохи від злості.

— То була макачина голова! Голова від костюма. Я не знаю... не пам'ятаю, де її залишила...

Зате я пам'ятаю. Вона залишила її просто на тротуарі, а я забрав. Потім та голова макаки, чи кого там, каталася в багажнику моєї машини кілька днів... а може, й тижнів. Уже не пам'ятаю.

— А ще того дня в тебе тріснула надувна дупа, — зареготав я. — Це було дуже видовищно, Губкіна!

— Послухай, Крабсе, ти приїхав знущатися чи допомогти?

— Я приїхав до тебе. Просто побути поруч. І якщо для цього треба роздавати флаєри в костюмі Містера Крабса під тридцятиградусною спекою, то я це робитиму, — помахав я листівками.

— Який ти делікатний! — закотила очі Губкіна аж до лоба.

— Неделікатніший за ті дві кульки у твоєму костюмі, — не втримався я від підколу. — Ти сама їх надуваєш?

— Прикинь. Але якщо ти не знав, то в макак і справді велика червона срака. Погугли, просвіти свій мозок, Кольчинський.

— Але все ж... як ти їх туди запихаєш? — нахабно витріщався я на п'яту точку Лізки.

— У костюмі є два отвори. Сам розумієш, у якому місці. Я просто надуваю дві повітряні кульки й запихаю їх туди. Немає тут ніякої страшної математики. І взагалі, відчепися вже від моєї дупи!

— Не виходить. Саме вона й притягнула мене до тебе, — не вгавав я.

— Просто роздавай флаєри, Кольчинський, або їдь додому, — наказала Губкіна, вільною рукою витираючи піт із чола. — Чим швидше закінчимо, тим швидше роздягнемося.

— Мені це не почулося, Губкіна?

— Ні! Це тобі вже щось дофантазувалося!

Загалом я повністю поділяв бажання Лізки — якнайшвидше позбутися цих флаєрів. Бо Губкіна не заспокоїться, доки не роздасть останній. Тож довелося активно рухати клешнями... а їй — своїми надувними кулями. Саме цим ми й займалися. Червонодупа волохата макака й Містер Крабс... Дивний тандем, у якому, як на мене, симпатичнішим усе ж був я.