35.2 фотосесія для ревнощів

— Що ж... як скажете, — знизала плечима Аліна й ледь усміхнулася. — Тоді ви, Ліз, хоч підійдіть ближче до Петра. У нього ж не настільки довгі руки, щоб дотягнутися до вашої талії.

Мені було страшенно незручно в цьому тандемі Петро — Аліна. Особливо після того, як він зізнався, що колись між ними все було... неоднозначно. І тепер я маю обійматися з Кольчинським просто на очах у цієї гламурної красуні, ще й під об'єктивом її камери?

— Слухай, Алін, у мене ідея, — клацнув пальцями Крабс просто перед моїм носом. — Ти ж у нас тут профі. То покажи Лізі, як усе це робити, — хитро всміхнувся він. — Продемонструй, як саме мене треба обійняти, за що взяти, як притиснути. Ліза... Ліза, — Петро підійшов до мене й примружив очі, — у мене дуже сором'язлива. Для неї все це вперше.

Аліна підтиснула губи й одразу перевела погляд на мене.

— А твоя дівчина не буде проти? Мені здається... така ідея їй не дуже сподобається.

— Ні-ні... Вона ж сьогодні сказала, що зовсім не ревнива. Правда, Губкіна?

Та вдушити мало цього Кольчинського! Адже ж навмисно... навмисно все це робить. Хоче побачити мою ревність. А я щосили намагаюся її приховати. От тільки виходить так собі. Бо Петра я ревную. І, здається, дуже сильно. Хто б міг подумати...

— Правда, — розпливлася я в посмішці. — Будь ласка, покажіть нам гарні пози для фото в обіймах.

Аліна лише знизала плечима, а тоді підійшла до Петра. Без жодних вагань поклала руки йому на талію й легко притиснула до себе. Ні… Так не поводиться дівчина, якій досі небайдужий хлопець. Бо якби я зараз так підійшла до Крабса, мене б уже всю трусило. Хоча, може, це просто через те, що в мене ніколи не було справжніх стосунків.

— Насправді у позуванні не так важливі самі обійми, як справжні емоції, — пояснювала Аліна, беручи Петра за руки й повертаючи його до себе обличчям. — Про те, що пара закохана, мають говорити не лише дотики, а вся ваша міміка. Важливо все. Погляд, яким ви дивитеся одне на одного. Кожен м'яз. Кожна емоція. Вас має тягнути одне до одного всім тілом.

Потім Аліна вільною рукою повільно й ніжно провела по щоці Кольчинського. А він дивився на неї саме так, як вона й показувала. Ледь усміхався кутиком губ, а потім узагалі притягнув її до себе.

— Здається, я вже все зрозуміла! — вирішила більше не чекати я. — Відмінний майстер-клас. Видно, що у вас обох і справді досвід чималий.

— А ти казав, що вона в тебе не ревнива, — встигла прошепотіти Аліна Кольчинському на вухо.

Але я це почула.

— То не будеш соромитися, Ліз? — зухвало подивився на мене Крабс.

— Чого саме?

— Ну... моїх обіймів. Або демонстрації своїх почуттів.

Я відчула, як стала до Петра ще ближче. Його рука повільно й дуже обережно притягнула мене до себе.

— Не буду. Уявлятиму, що це ще одна моя аніматорська гра. Роль якоїсь закоханої принцеси.

— Гарний план, — пустив мені бісики очима містер Крабс.

А далі я просто розслабилася. Вперше дозволила собі це. І байдуже, що за нами спостерігала Аліна й час від часу спалахував її фотоапарат. Я більше не грала жодної ролі, як сама щойно сказала. Я просто була Лізкою Губкіною. Тією, яка вперше відчула закоханість. Тією, яка вперше за довгий час намагалася відпустити минуле, але водночас не думала про майбутнє. Вона просто жила тут і зараз. Поруч із цією людиною. А цією людиною був Кольчинський Петро. Мій колишній однокласник, який був зовсім не схожий на того хлопця, якого я знала колись. Або ж він залишився тим самим мудаком... Просто змінилася я. Знову стала мрійницею. І дозволила собі покохати. Навіть такого впертого Крабса.

— Ви чудово попрацювали! Відчуваю, фото вийдуть бомбічними! — підняла фотоапарат угору Некрасова.

— А коли можна буде забрати світлини? — запитав Кольчинський.

— Ті, що для флаєрів, постараюся зробити якнайшвидше. Думаю, за кілька днів упораюся. А над вашими парними фото хочу ще трохи попрацювати. Додати гарні пресети, вирівняти світло й тіні. Як будуть готові, одразу дам знати, Кольчинський. Якщо після сьогоднішнього твоя дівчина ще дозволить нам спілкуватися.

Останню фразу Аліна сказала так легко й жартівливо, що я мимоволі розсміялася й лише ствердно кивнула, мовляв, я зовсім не проти.

— Ну й чудово. Тоді зідзвонимося, Алін. Надішлеш мені номер картки — увечері перекину гроші.

— Домовилися, Кольчинський. І, Ліз, приємно було познайомитися.

— Навзаєм, — усміхнулася я.

Ми з Петром вийшли з фотостудії Аліни в обіймах. Я навіть не помітила, як це сталося.

— Так, клешні прибери, — скомандувала я. — Фотосесія закінчилася.

— Фотосесія закінчилася, але наші стосунки лише починаються, Губкіна, — підморгнув містер Крабс.

— Я поки що не давала згоди на стосунки...

Петро лише скривився, але з обіймів мене випустив. Здається, моя заява зовсім не зіпсувала йому настрою. Він усе одно виглядав щасливим. Саме так. Щасливим.

— Що б ти не вирішила, знай: я щасливий поруч із тобою, Губкіна, — його слова ніби обдали мене жаром. — А ти... ти щаслива зі мною, Ліз?

Що я мала йому відповісти?

— Точно не нещасна, Кольчинський, — легко всміхнулася я.

— Не те, що я хотів почути. Але це в рази краще, ніж щось на кшталт: «Ти мудак. Пихатий Крабс, який думає лише про себе...» Ну й усе в такому дусі.

— Не зі мною...

Кольчинський стримано посміхнувся, потім плеснув у долоні й сказав:

— Гаразд, Губкіна. Як тільки будуть готові флаєри, я дам тобі знати.

— А до того... до того ти не будеш про себе нагадувати? — вирішила пожартувати я.

— Навіть не мрій, Губка Боб. Крабс тепер із тобою назавжди. Якщо тільки ти сама цього захочеш.