35.1 Фотосесія для ревнощів)

У мене було двоє знайомих фотографів. Один — Костя, мій давній товариш. Легкий у спілкуванні, веселий — з ним Лізка почувалася б розкутіше. Але я зупинився на другому варіанті. На Аліні Некрасовій. Теж фотографці, але, окрім того, що вона робить чудові світлини, ще й гарна дівчина. Ми навіть трохи фліртували десь рік тому, але до стосунків так і не дійшло. Проте між нами досі залишилися хороші, щоправда виключно дружні, стосунки.

Зізнаюся вам, Кольчинський не зміг встояти перед спокусою подивитися на Лізку в такому середовищі. Мені було нестерпно цікаво, чи ревнуватиме Губкіна. Бо ревнувати там є до кого. Ні-ні, ніяких видів на Аліну Некрасову в мене давно немає. Але ж у мене є види на Губку Боба, і час уже й їй проявити якісь емоції в мій бік. Злість, зневага — усе це краще за байдужість. Але побачити її ревнощі було б ще краще. І можете після цього казати, що я мудак. Нагадую: Кольчинський Петро цього ніколи й не заперечував.

— Привіт, Кольчинський, — приземлилася на сидіння моєї автівки Лізка.

На диво, у неї був гарний настрій. Припускаю, ненадовго.

— Привіт, Губкіна. Чи можна після вчорашнього звертатися до тебе «кохана»?

Я сказав це з сарказмом, бо навряд чи Лізка оцінить таке миле й щире звернення.

— Краще по-старому, — криво всміхнулася.

— Ну, я так і думав, — відповів я такою ж кривою посмішкою й рушив.

— О… Бачу, ти каву прихопив. Дуже дякую.

Лізка потягнулася до одного зі стаканчиків, що стояли у спеціальному тримачі в автівці.

— Стопе, — зупинив я її. — З чого ти взяла, що це тобі?

— А кому?

Губкіна явно розгубилася.

— Аліні.

— Аліні? Це хто?

Смердючий клоп у мені помалу заворушився. Губкіна піймалася на гачок. Щось у ній таки ворухнулося.

— Це фотограф.

— Фотограф — це жінка?

— Дівчина, — кинув я швидкоплинний погляд на Губкіну, щоб оцінити ситуацію. — Причому доволі симпатична...

— Хоч не твоя? — запитала Губкіна, повертаючи стаканчик із кавою на місце.

Вона всіма силами намагалася не показувати зацікавленості. Робила вигляд, що їй байдуже. Але їй не було байдуже. Ще й як не було.

— Не моя, — знизав я плечима. — Але й ти не моя дівчина, — додав так само байдуже. — Поки що...

Лізці така зміна моєї поведінки явно не сподобалася. Вона скривилася й відвернулася до вікна. Я всміхнувся кутиком губ.

— Слухай, якщо ти так засмутилася через каву, то можеш взяти мою. Я зробив буквально один ковток...

— З чого ти взяв, що я злюся через якусь каву?

А... ось воно. Піймалася, Губкіна. Бо якщо не через каву, то через що?..

— А через що? — зображав я нетямущого. — Через ту Аліну? Та перестань. Я ж сказав тобі, що між нами просто дружба.

— До чого тут Аліна? — ще більше роздратувалася Губкіна.

А я, навпаки, ще більше зрадів.

— Просто... просто в мене настрій із самого ранку не задався...

— Та невже? А мені здалося, що ти, навпаки, сіла в машину з таким гарним настроєм, що я аж отетерів. І подумав, що то в лісі щось здохло.

— Тобі здалося!

— Послухай, ти що це... Ліз, ревнуєш?

Губкіна витримала паузу. Зовсім недовгу. Ймовірно, не чекала, що я запитаю про таке прямо.

— Нічого я не ревную, Кольчинський! З чого ти таке придумав? Я... я взагалі не ревнива людина, щоб ти знав. І мені однаково, буде фотографом дівчина, хлопець чи взагалі старий дід!

— Ага. Поняв, Ліз. Тоді поясню тобі так. Чого я вибрав Аліну? Бо ревнивий я. І тому мені не все одно, хто тебе фотографуватиме. У мене було два варіанти: або тебе фоткає симпатична дівчина, або симпатичний хлопець. Тож, раз тобі все одно, а мені ні... тебе фотографуватиме Аліна.

Ну ось бачите, як завжди, я з Лізкою максимально чесний. Завжди кажу все, що думаю й відчуваю, тоді як Губкіна впирається до останнього. Ну нехай. Нехай тоді злиться й ревнує.

— Ну і добре, — відповіла вона не дуже приязно.

А потім таки потягнулася до мого стаканчика з кавою. Пила так, ніби то була валеріанка. Хоч кава, між іншим, діє якраз навпаки. Ще й серцебиття прискорює.

Всю решту дороги Губка Боб мовчав, ніби води в рот набрав. Смердючий клоп у мені радів. Не так щоб аж дуже... але радів. Нарешті ми доїхали. Перш ніж вийти з автівки, я взяв стаканчик із кавою й випив його залпом. Губкіна здивовано подивилася на мене.

— Ти ж казав, що ця кава для Аліни...

— Була, — прицмокнув я губами. — Та вона вже холодна. Аліна таку не любить. Я їй зараз нову куплю...

Лізці це сподобалося ще менше. Але вона й далі мовчала.

— Ну, я по каву, а ти йди он... — вказав я рукою на студію. — Познайомся поки з фотографинею. Гляди, ще й подружитеся...

В очах навпроти я прочитав: «Навряд чи». Але Лізка лише кивнула й гордо пішла до студії. Я повернувся за кілька хвилин із стаканчиком кави та пакетами з Лізчиними костюмами, які вона залишила в машині.

— О... привіт, Петре! — радо всміхнулася мені подруга. Не те що деякі.

— Привіт, Алінко, — навмисно вжив я пестливу форму. — Прихопив тобі каву. Усе як ти любиш: подвійне лате без цукру, — так само навмисно вдався в деталі.

— О, ти просто золото, Кольчинський! — розсміялася Некрасова. — Знаєш, як мене підкупити. Обіцяю, зроблю твоїй дівчині найкращі фотки.

— Ми з ним не... — спробувала вставити слово Губкіна.

Ми з Аліною майже одночасно повернулися до Лізки, від чого та почервоніла й так і не договорила. Вирішив урятувати цю вперту.

— А ви вже встигли познайомитися?

— Так, — широко всміхнулася Некрасова, а тоді тихо додала мені на вухо: — Навряд чи ми з нею станемо найкращими подругами. Але твоя Лізка доволі мила. І приємна.

— Я так і подумав, — сказав уже вголос.

— Що ж... дві хвилини на каву — і починаємо! — скомандувала Некрасова.

Далі все пішло значно легше. Лізка, здається, вирішила відпустити свій негатив і зосередитися на фотосесії. Певен, її мотивувала не стільки ревність, скільки бачення власної мети й бажання до неї йти. Вона думала про флаєри... і трохи думала про мене. Принаймні, я дуже на це сподівався.