34. Дай пораду)

А що саме я почула? Я почула, що Кольчинський тільки що зізнався мені в коханні. Кольчинський Петро... Той самий крутелик зі школи, за яким сохли всі дівчата. Він сказав це звичайній, нічим не примітній Губкіній Лізі. Дівчині, яка ще ніколи в житті не чула подібних зізнань від хлопця. Та найбільше мене здивувало інше. Крабс нічого не чекав у відповідь. Після зізнання він просто відпустив мене зі своїх клешень. Не намагався поцілувати, обійняти чи притиснути до себе... Він навіть не чекав, що я скажу щось натомість.

— Ну, довго нам ще йти до тієї забігайлівки? — запитав Петро. — Бо, чесно кажучи, зараз із голоду сконаю.

Він сказав це так буденно, ніби щойно побажав мені доброго дня. І це після слів про кохання. Так... так і має бути? Чи ні? Хто мені пояснить, це нормально чи ні? Хоча, якщо чесно, мене такий розвиток подій навіть влаштовував. Бо відповісти взаємністю я поки що не була готова.

— Поверни за ріг — і ми прийшли.

За хвилину ми вже сиділи в невеличкій кафешці. Я спостерігала, як Кольчинський уважно вивчає меню. А сама тим часом намагалася прочитати його. Що зараз коїться в його голові? Чи думає він про мене? Чи шкодує про те, що сказав кілька хвилин тому?

— Ти вже обрала щось? Бо я йду робити замовлення.

Петро так раптово підняв на мене очі, що застав зненацька саме в той момент, коли я безсоромно його розглядала. Відчула, як миттю запалали щоки.

— Губкіна, якщо вже намилувалася мною, то просто скажи, що хочеш з'їсти. Не хвилюйся, я повернуся за кілька хвилин, і ти зможеш продовжити милуватися, — легко всміхнувся він.

Я розуміла, що він жартує. І, як завжди, жартував він з нотками зверхньостю та з акцентом на себе. Раніше це страшенно мене дратувало, а зараз... чомусь здалося навіть дотепним.

— Мені пюрешку з котлетою. І ще склянку соку.

— Апельсинового?

— Апельсинового, — усміхнулася я. — Іди вже, бо ще й справді тут упадеш із голоду.

Тепер у мене випала нагода роздивитися Кольчинського ще й зі спини. На ньому були якісь модні джинси, а футболка-поло гарно підкреслювала підтягнуту статуру. Високий зріст робив його ще більш статним. Світло-русяве волосся ідеально пасувало до глибоких блакитних очей. Кольчинський був красивим. І навіть Губкіна Лізка не могла цього заперечити.

— Готово, Ліз. Сказали, хвилин десять, — повернувся Петро за столик. — То які в тебе подальші плани щодо бізнесу?

Якщо чесно... я й гадки не мала. Теоретично я уявляла, чого хочу. Але як усе це втілити на практиці — не знала.

— А що б ти мені порадив?

Я помітила, як Петро здивувався. Він явно не очікував, що мене може цікавити його думка. Але якщо він справді кохає мене, то навряд чи порадить щось погане. Навпаки, захоче допомогти.

— Я б почав із флаєрів. Але не просто з переліком послуг. На них маєш бути ти. Твій бренд, твоє обличчя. Наприклад, у сукні Ельзи з тією косою. Або в образі Спанч Боба. А ще краще — зробити кілька різних варіантів. Хтось захоче Ельзу, хтось — Спанч Боба... — Петро зробив коротку паузу й усміхнувся. — А когось зацікавила просто ти.

— Це... доволі хороша порада.

— І ще тобі потрібен напарник. Хоч один, для початку. На таких святах дует завжди працює краще, ніж один аніматор. Навіть у Санта-Клауса є Снігуронька. У Міккі Мауса — Мінні. У Спанч Боба — Крабс... — він трохи скривився. — Я можу поки що побути твоїм напарником. Але лише на перший час, Губкіна. Ти ж знаєш, увесь цей галас — не моє. Ці костюми, крики...

Я щиро всміхнулася. Петру й справді не подобалася професія аніматора. Дивуюся, як він узагалі пережив ті дві години в ролі містера Крабса. І лише зараз я зрозуміла, на які жертви заради мене готовий цей хлопець.

— Будьмо відвертими, Кольчинський. Аніматор із тебе так собі.

— Це тому, що я тоді особливо не старався, — заперечив він.

Авжеж. Як же Крабс визнає, що щось у нього не виходить.

— Але дітей веселити я вмію. І грати ролі — теж. Це ж моя стихія. Ти сама постійно мені про це казала. Хіба ні?

Ну й нахаба. Знову все перекрутив на свою користь.

— От і перевіримо. Сподіваюся, вже найближчим часом.

— Домовилися. А завтра йдеш на фотосесію. Я все організую.

— Фотосесію?

Що ще за фотосесія? До такого я точно не була готова. Я взагалі не фотогенічна. Ніколи не любила фотографуватися. Навіть позувати не вмію.

— Ну так. Треба ж твоє обличчя для флаєрів. І візьми з собою кілька костюмів. На свій смак, але Ельза й Губка Боб — обов'язково, — підморгнув Кольчинський.

— Навіть не знаю... А це точно треба? Може, якось без фотосесії? Ну сфотографуєш мене сам — і все. У тебе ж айфон? Кажуть, вони гарно фотографують. Навіщо ці зайві витрати часу й грошей?

Я намагалася відкараскатися. Кольчинський це чудово зрозумів, тому лише почав наполягати ще сильніше.

— Губкіна, не панікуй. — Він простягнув мені руку через стіл.

Повагавшись кілька секунд, я все ж вклала свою долоню в його.

— Я буду поруч, обіцяю. Все пройде добре. Зараз, у сучасному світі, щоб пробитися, треба робити все на високому рівні. Абияк уже не працює. Конкуренція шалена, і серед аніматорів теж. На одному таланті, а він у тебе точно є, далеко не заїдеш. Важливо вміти себе подати. Без реклами ніяк. А для цього потрібні якісні фотографії.

— Ну гаразд, — стиснула я його пальці у відповідь. — Тільки не залишай мене там із фотографом сам на сам.

— А зі мною сам на сам тобі можна залишатися?

— Не наглій, Кольчинський! — Я одразу висмикнула свою долоню. — Про це... про це ще занадто рано говорити.

— Але ти хоча б допускаєш думку про нас?

Я не знала, що відповісти. На щастя, саме в цей момент офіціантка принесла наше замовлення. І це був ідеальний шанс втекти від відповіді.

— Ну, смачного нам, Крабс.

Кольчинський зрозумів, що я не хочу відповідати. І не став наполягати. Я була вдячна йому за це. Та й узагалі — за все. Як не крути, останнім часом він зробив для мене дуже багато. І навіть якби це все було лише грою... навіть якби він нічого до мене не відчував... однаково ніхто й ніколи не зробив для Губкіної Лізки стільки, скільки зробив Кольчинський.