33. Чи почула вона?

Сьогодні мені вдалося здійснити одразу дві свої мрії. Одну — ще шкільну... ту саму про майже безлімітну картку. А другу — вже дорослу й цілком усвідомлену. Хоча, мабуть, я трохи забігаю наперед. Адже поки що я лише зробила перший крок до неї. Але цей старт уже був. І все завдяки цьому Кольчинському. Хоч якась користь із цього мудака.

Правду кажучи, до останнього не вірила, що Кольчинський справді дозволить оплатити всі ці костюми своєю карткою. Навіть хвилювалася, коли підходила до каси. А раптом зупинить в останню мить? А раптом передумає? Хоч я й поводилася нахабно, усе це було лише маскою. Насправді Лізка страшенно боялася.

— Губкіна, там хоч щось залишилося на тій моїй картці? — криво всміхнувся Петро, коли я простягнула її назад.

— Угу...твоє ім'я, — віджартувалася я.

— Просто якщо ти витратила все до копійки, то ми залишимося без обіду.

— Ну, на обід там ще має вистачити.

— Як це великодушно з твого боку, — всміхнувся пихач. — Просто в мене й готівки не залишилося через оту твою косу для Ельзи. А я не хочу ганьбитися в ресторані.

— То можна поїсти не в ресторані. Є тут неподалік одна звичайна кафешка. Повір, там дуже навіть непогано готують.

Я дивилася на всі ті пакети, які Петро ніс до машини, і досі не могла повірити, що все це справді моє. І до того ж куплене за його гроші. За гроші Кольчинського! Того самого, якого я завжди вважала жадібним і справжнім жлобом.

Десь усередині мене ворушилося дивне, але приємне відчуття. Я навіть раптом зрозуміла тих дівчат, які вважають, що жити за чужий рахунок — це нормально. На мить мені здалося, що це справді дуже легкий шлях. Але не мій. Мій шлях — одягнути костюм Спанч Боба, розважати дітей і власною працею заробляти на життя.

— Сьогодні ж день твоїх забаганок, Ліз, — примружився Крабс. — Давай уже витратимо все до останньої копійки. А завтра я думатиму, як закривати кредит у двадцять тисяч.

— Ой, та не ний ти. Я все поверну. Коли відпрацюю. Просто мені потрібен час.

Я вирішила одразу все прояснити. Правду кажучи, всю цю авантюру придумала тоді, коли побачила Кольчинського після нашої сварки. Спочатку хотіла взагалі не відчиняти двері. Або відчинити, плюнути йому в обличчя... і відразу зачинити назад. Але коли побачила в його руках піци й букет, у голові миттєво народився цей план. Чи збиралася я справді просто взяти й витратити чужі гроші? Звісно, ні. Навіть якщо Кольчинський цього заслужив. Я не хочу потім пів життя слухати його розповіді про те, як він допоміг бідній Губкіній. Як великодушно дозволив їй витратити майже двадцять п'ять тисяч на дурнуваті костюми.

— Що ти щойно сказала?

— Я сказала, що поверну все... згодом. Коли мої вкладення окупляться.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, Кольчинський. Не розумію, що тебе дивує. Ти мав би радіти, що я порядна людина і не можу дозволити собі пограбувати іншу людину. Тим паче знайому.

— Пустоголові дуби... — розсміявся Крабс. — Губкіна, ти не перестаєш мене дивувати. Про яке пограбування ти говориш? Я сам дав тобі картку й сам дозволив купити все це барахло. Я навіть не думав, що ти колись повертатимеш мені ці гроші!

— Ну, ти не думав. А я думала.

— Навіть не думай про це. Мало того, що ти вважаєш мене мудаком, так ще й хочеш навісити на мене ярлик скупердяя?

Мої слова явно його зачепили. Хоча, якщо чесно, мені здавалося, що він був не в гуморі ще від самого ранку. Та мене це не хвилювало. У мене була своя позиція, і змінювати її я не збиралася.

— Кредити — це серйозно, Кольчинський, — сказала я якомога серйозніше.

— Повір, я якось із цим розберуся, — так само серйозно відповів пихач. — А тебе це взагалі не має турбувати.

Він голосно грюкнув багажником.

— І ходімо вже їсти. Бо я голодний, як вовк.

Саме в ту мить до мене прийшло справжнє усвідомлення: я й справді подобаюся Кольчинському. Раніше я завжди знаходила пояснення. Гра. Его. Насмішка. Але тепер жодне з них більше не працювало. Для нього все це — не гра. І справа була навіть не в грошах. Справа в його витримці. У терпінні до мене. У тому, як він дивиться на мене. У всьому, що робить заради мене. Так, у мене завжди був непростий характер. Але й у Крабса характер — дай Боже. І зараз я бачила, як він, зціпивши зуби, терпить усе це... заради Губкіної Лізки.

— То я справді подобаюся тобі?

Я запитала це вголос. Пустоголові дуби... Я відчула, як щоки миттєво запалали. Серце закалатало так сильно, що, здавалося, його можна було почути. Навіть ноги злегка затремтіли. А коли пихач обернувся й подивився мені просто в очі, захотілося просто втекти.

— Боже мій, Губкіна... — Крабс потер долонею обличчя. — Невже ти досі думаєш, що все це — лише гра? Що мені більше нічим зайнятися, окрім як день у день ходити за тобою, мов пришелепкуватому? Що я все це роблю тільки для свого его? Щоб розважитися? Невже ти справді такої думки про мене?

Він говорив на підвищених тонах. І мені раптом стало так прикро, що захотілося розплакатися. Можна ж було просто відповісти: «так» або «ні».

— Це було звичайне запитання... А ти дав таку складну й абсолютно беззмістовну відповідь, — образливо промовила я, вкладаючи у кожне слово своє розчарування.

— Беззмістовну?! — Петро аж нервово всміхнувся. — Ліз, я мало не щодня говорив тобі про свої почуття. Простими словами. І ніжно. І романтично. І з квітами, і без квітів. Під пісню... і в тиші. Після всього цього в тебе досі залишилися сумніви?

— Забудь, — махнула я рукою й рушила вперед, навмисне зачепивши його плечем. — Просто ходімо їсти.

— Ні... тепер уже ні.

Петро схопив мене за руку й легко притиснув до найближчої стіни.

— Ти нікуди не підеш, поки не почуєш те, що хочеш почути.

Він не відводив погляду. Не випускав моїх зап'ясть зі своїх долонь. Я відчувала його злість. Але разом із нею — відчай. Розгубленість. Втому.

— Можеш подивитися мені в очі? Губкіна Лізка... Не будь боягузкою. Подивися на мене, коли я зізнаватимуся тобі в тому, що відчуваю до свого Спанч Боба.