32. Її бізнес-план

Крабсу нічого не залишалося, як мовчки піти за Спанч Бобом. Не так я уявляв виконання її мрій, але вже маємо те, що маємо. Та й навряд чи вона говорить серйозно. Хіба зможе така несмілива й добра дівчина витратити всі чужі гроші? Навряд. Так...трохи полякає мене й припинить цей цирк. Чи все-таки зможе?

— Слухай, Кольчинський, а чого ти так мовчки й покірно на все погоджуєшся? — нахабно запитала Лізка, взуваючись. — Невже твоє его тебе не душить? Чи, зачекай... може, тобі подобається бути приниженим?

Ага... Отже, Губкіна вирішила боротися зі мною моєю ж зброєю. Кумедно. Невже вона думає переграти самого містера Крабса? Наївна. Схоже, час підключати сарказм, який ще ніколи мене не підводив.

— Слухай, Губкіна, ти ніколи не помічала, що фільми надто сильно на тебе впливають? — я намагався говорити цілком серйозно. — Спочатку ці райські пташки, тепер романтизуєш історію про мільйонера й дівчину легкої поведінки. 

— А що не так? Чи тобі соромно, що твоїй дівчині подобається дивитися фільми? Ти ж сам казав: зроблю все, що захочеш. Завжди буду винуватим... Це ж твої слова, твої зізнання, Кольчинський. Та й, зрештою, подивися, як усе вдало склалося. Ти — багатий хлопчик, я — дівчина з небагатої сім'ї. І ще й у мене в руках майже безлімітна картка, — хитро всміхнулася вона. — До речі... а де ж вона? — кумедно покрутила долонями. — Щось я досі її не бачу. Чи вже передумав робити для своєї дівчини все? Меркантильність перемогла?

Нахабність Лізки просто зашкалювала. І, якщо чесно, думка про гроші таки трохи шкребла по гаманцю. Так, я не з бідної сім'ї. Але навіть для мене витратити за день двадцять штук — це вже занадто. Та Спанч Боб злиться, а Крабсу нічого не залишається, як підкоритися. Мені що... справді починає подобатися бути приниженим? Який жах.

— Тримай, красуне, — простягнув я їй картку. — Хотів сказати, що все у твоїх руках... але, схоже, зараз у твоїх руках навіть більше. То куди везти тебе спочатку?

— Просто їдь прямо. Я скажу, коли буде треба звернути.

Я вже завів двигун, але все ж не втримався:

— До речі... щоб ти знала... у «Красуні» вона теж дещо давала навзаєм, — обережно сказав я й одразу поспішив пояснити: — Я хоча б на поцілунок розраховую, — усміхнувся, перш ніж рушити.

— То ти готовий заплатити за мій поцілунок двадцять тисяч, Кольчинський? Саме стільки він коштує у твоїх очах?

Як їй щоразу вдається так усе перекрутити? Вона справді не зрозуміла, що я мав на увазі? Чи навмисно зробила так, щоб я знову почувався останнім мудаком? Пустоголовий дуби... І що я тепер маю відповісти?

— Більше в мене просто немає, — сухо сказав я.

Напевно, це була далеко не найкраща відповідь. Але ця гра починала мені не подобатися. Смердючому клопу всередині мене дуже не подобалося, коли його заганяли в кут. 

— Не такий ти вже й багатий... — винесла вердикт Лізка. — Хоча найбагатшим ти завжди був на пихатість.

Я лише скупо всміхнувся й ледь помітно похитав головою. Просто їхав туди, куди вона казала. Якщо чесно, настрій у мене зіпсувався. І не через гроші, а через Лізчине ставлення до мене. Воно було жахливим. Саме зараз я нарешті зрозумів, як почувалася вона в школі, коли поруч був Кольчинський Петро.

— Так... тут повернеш праворуч. Потім одразу ліворуч, — оживилася Лізка.

Я помітив у її очах якусь іскру. Звісно, можна було б потішити себе думкою, що вона через мене. Але я вмів тверезо дивитися на речі. Спанч Боб щось задумав. І це «щось» навряд чи було на мою користь.

— І ще раз праворуч, Кольчинський. А тепер зупиняйся.

Я роззирнувся. Район був знайомий, але тут не було ні гламурних бутиків, ні навіть ринку. Та й супермаркетів поблизу не видно. Що вона збирається тут купувати? І головне — де?

— Можеш піти зі мною. Мені потрібен буде погляд збоку, — запропонувала Лізка.

Я мовчки вийшов з автівки й рушив за Губкіною. Вона, як завжди, була вдягнена абияк. Джинси, босоніжки, футболка. Причому така яскрава, що аж різала очі. І, звісно ж, на ній красувався якийсь дивний принт — чи то квіти, чи то джунглі. Одним словом — дичина.

— Що надумала купувати?

— Карнавальні костюми.

— Що?!

— Костюми, у яких я зможу працювати аніматором. Треба хоча б кілька для різноманіття. Виберу найпопулярніших персонажів — тих, яких замовляють найчастіше.

Я аж головою струснув.

Тобто вона зараз збирається спустити мої двадцять тисяч незрозуміло на що? І це будуть не красиві сукні, не сумки, не нормальне взуття... та хоча б продукти. А костюми мультяшок?

— Навіщо тобі ці костюми? Ти ж більше не працюєш у тій конторі.

— Саме тому, — спокійно відповіла Лізка. — Я подумала: а чому б не працювати на себе? Досвід у мене вже є. Приблизно знаю, що до чого. Залишиться тільки знайти замовників. А завдяки тому, що мій хлопець на один день вирішив дати мені свою майже безлімітну картку, я зможу купити все необхідне для старту. Чи ти думав, Кольчинський, що я витрачу всі твої гроші на якісь сукні, які потім один раз одягну й повішу в шафу?

— Тобто ти справді збираєшся витратити все на купу клоунських костюмів?

— Це не купа клоунських костюмів, Крабсе. Це мій бізнес-план. Від тебе, окрім грошей, мені більше нічого не треба.

— А якщо нічого не вийде? Думаєш, усе буде так легко?

— Ну, не вийде, — байдуже знизала плечима Губкіна. — Вкладення ж не мої, правильно? Отже, я нічого не втрачаю.

— Ага... тобто моїх грошей тобі зовсім не шкода, якщо вони підуть за вітром?

— Твої гроші не підуть за вітром. Вони підуть на карнавальні костюми. А якщо вони не знадобляться... ну, продаси їх на OLX чи Shafa. Може, хоча б за пів ціни хтось купить.

— Чудовий бізнес-план, Губкіна. Ти справжній стратег, — розвів я руками.

— Ну який уже є, — всміхнулася Лізка. Здається, вперше за весь день щиро. — До речі, ми прийшли. Можеш відчинити своїй красуні двері, — кивнула вона на вхід до магазину. — Буду мати за честь.