31. Помінялися ролями

Що ж... як то кажуть: хто не ризикує, той не п'є шампанського. Але дехто ризикує й програє. Як от я... І після цього доводиться ковтати зовсім не шампанське. Я ж припускав, що таке може статися. А знаючи Лізчин характер, це було навіть найімовірнішим варіантом. Але якась частина мене все одно сподівалася на диво. Якась частина Кольчинського щиро мріяла, що Ліза Губкіна мене покохає. А вийшло так, що Спанч Боб зненавидів мене ще сильніше...

Після її дзвінка я сидів і просто не знав, що робити. Сховатися у мушлю, як справжній Крабс, чи, навпаки, стати ще надокучливішим. Щось підказувало мені, що другий варіант зараз точно не найкращий. Губкіній потрібен час. Треба заспокоїтися. Усе обдумати. Подумати про мене. Про нас, зрештою. Адже між нами є почуття. І не лише з мого боку. Кілька днів я сидів тихіше води, нижче трави. А тоді набрався сміливості, озброївся квітами, кількома піцами й поїхав до Губкіної.

Кілька хвилин стояв перед її дверима, ніяк не наважуючись постукати. Боягузом я ніколи не був. Але зараз мені було страшно. Страшно не тому, що міг отримати ляпаса чи вкотре почути, який я мудак. Найбільше я боявся, що Лізка взагалі не захоче зі мною говорити. На диво, Губкіна відчинила двері сама. Навіть без мого стуку. Я витріщився на неї так, ніби бачив уперше.

— Дозволиш зайти й поговорити? — криво всміхнувся я.

— Звісно, — байдуже знизала плечима дівчина. — Я не люблю кричати на когось посеред сходового майданчика, — додала вона й, схопивши мене за рукав, затягла до квартири.

За мною гучно грюкнули вхідні двері. Я так і не зрозумів, чи це був сарказм, чи насмішка наді мною. Але всередині все одно усміхнувся. Щоправда, лише подумки. Назовні вирішив не показувати й натяку на посмішку. Від гріха подалі.

— Судячи з того, як швидко ти відчинила двері, ти вже давно й віддано мене чекала. Мушу сказати, мене це аж ніяк не засмучує. Навіть навпаки...

— Не схоже, що ти розкаюєшся, — сердито схрестила руки на грудях Лізка.

— А я й не розкаююся, — спокійно відповів. — Хіба що хочу попросити вибачення за свої невеличкі хитрощі. Ось цим букетом... і кількома піцами, — простягнув їй подарунки.

Поки що все йшло навіть краще, ніж я очікував. Так, Спанч Боб був страшенно злий. Але він хоча б розмовляв зі мною.

— Невеличкі хитрощі?! — її обличчя аж перекосилося від гніву. — Ти читав мої особисті записи! Мій щоденник! Це низько!

— Це був не особистий щоденник, а шкільний, — тихо заперечив я. — Так, це був поганий вчинок. Але він лише підтверджує одне — ти була мені небайдужою. Я справді цікавився тобою.

— Ти поводився зі мною зовсім не так, як хлопець, якому подобається дівчина! Я ненавиділа тебе за це!

— Бо я був боягузом. Малим... дурним. У мене були неправильні пріоритети. Неправильні методи. Але почуття до тебе були справжніми. І зараз я намагаюся все виправити. Довести, що гідний тебе.

— А в школі ти поводився так, ніби це я була тебе не гідна!

— Це було в школі! Годі жити тим, що давно минуло! Є зараз. Є ти. Є я. Губкіна Ліза і Кольчинський Петро, які подобаються одне одному.

Мені здавалося, що в моїх словах є логіка. Я визнавав свої помилки. Не виправдовувався. Я справді хотів побудувати стосунки з дівчиною, яка стояла навпроти. Та Лізка ніби дивилася на все це зовсім під іншим кутом. Вона й досі бачила перед собою не Петра, а Кольчинського-однокласника. І справа була вже навіть не в тих щоденниках. Уся проблема жила в її голові. Чому... чому вона хоча б раз не дозволить своєму серцю говорити голосніше за образу?

— А що, власне, змінилося з того часу?

— Багато що, Губка Боб.

— Наприклад...

— Змінилися мої почуття до тебе. Змінилася ти. І змінююся я поруч із тобою.

Навряд чи можна було придумати переконливішу відповідь за кілька секунд. Та й не хотілося нічого вигадувати. Я просто сказав правду. Та мої слова ніби проходили крізь Лізку наскрізь. Вони, мов луна, блукали лабіринтами її розуму й безсило розчинялися десь усередині, так і не торкнувшись душі. Вона говорила зі мною. Але залишалася холодною. Мій сонячний Спанч Боб став крижаним. І цей холод її очей лякав мене значно більше, ніж будь-який крик.

— З чим піци?

Її несподіване запитання остаточно вибило мене з колії. Вона не хотіла говорити про нас. Вона ще була готова говорити зі мною. Про їжу. Про погоду. Про минуле. Але тільки не про наше теперішнє.

— Е-е... здається, одна сирна, друга із салямі... і ще якась. Уже й не пам'ятаю, — почухав я потилицю.

— Чудово.

Лізка підхопила коробки й понесла їх на кухню. Я ж так і залишився стояти в коридорі, не знаючи, що робити далі. Аж поки Губкіна не визирнула з кухні й не запитала:

— Ти чай будеш?

Що взагалі відбувається? Як зрозуміти таку поведінку Губкіної? Я не знав, що мені робити. Про що говорити, а про що краще мовчати. Тож вирішив найпростіше — робити те, чого хоче вона. А зараз вона, схоже, хотіла, щоб ми разом попили чаю.

— Буду... якщо поділишся шматочком піци.

— Звісно, — криво всміхнулася. — Поїсиш — і поїдемо.

— Куди?

— Як це куди? — удавано здивувалася Лізка. — Закінчувати те, що ти розпочав. До речі, у тебе є гроші на картці?

Гроші на картці? Ну чим-чим, а меркантильністю від Губкіної ніколи не віяло. Я навіть пошкодував, що не прочитав наступний запис із її щоденника. Хоч приблизно розумів би, що відбувається. Але після всього, що сталося, совість більше не дозволяла туди заглядати. Хоч як страшенно хотілося. Виходить, даремно. Бо тепер Губкіна сама захотіла продовжити мою гру, яка вже давно стала нашою.

— Ну... не дуже багато. Але ще є кредитні, якщо що.

— Багато?

— А скільки для тебе — багато?

— Ти озвуч суму, а я скажу. Чи ти вже все... злякався? Злився? Здувся? Крабс більше не зацікавлений у тому, щоб здійснити всі мрії Спанч Боба?

— Гей... я ж нічого такого не сказав. П'ять тисяч своїх і ще двадцять кредитних.

— Вважай, що для мене це багато.