30. Підписана валентинка

Мої думки щоразу поверталися від мами до Кольчинського. Я вперто виганяла його образ із голови, але він нахабно повертався туди знову і знову. Симпатія до нього вже міцно вчепилася клешнями в моє серце й ось-ось мала переважити ненависть до Кольчинського зі школи. Чи хотіла я цього? Так... Більша частина мене цього страшенно хотіла. Але все ж не варто було стільки думати про нього. Забирайся з моєї голови, пихатий містере Крабсе!

Раптом у двері подзвонили. Серце закалатало так швидко, що я не встигала за ним дихати. Чомусь була впевнена — це Петро. Це він прийшов… Вибору не було. Треба відчинити. Бо, як казав Кольчинський, він може винести двері ногою. Від цієї думки стало кумедно, і я всміхнулася сама до себе.

Та, відчинивши двері, побачила зовсім не Кольчинського. Там стояв якийсь хлопець, але це точно був не Петро.

— Ви Губкіна Ліза? — привітно всміхнувшись, запитав він.

— Так, це я.

— Тоді це вам.

Він простягнув мені букет троянд. Вони були яскраво-жовтого кольору. Доволі незвичний вибір. Узагалі кажуть, що жовті квіти — до розлуки. Але я ніколи не вірила в такі прикмети. Я навіть у кохання не надто вірила... То що вже говорити про прикмети.

— А від кого це?

Запитала, хоча відповідь могла бути лише одна. Це міг подарувати тільки Кольчинський Петро.

— Не знаю, — знизав плечима кур'єр. — Але в букеті є листівка. Мабуть, там усе написано. А ви розпишіться мені, будь ласка, ось тут.

Зачинивши за кур'єром двері, я ще якийсь час стояла в коридорі. Просто дивилася на троянди й не знала, що робити з цим букетом. Він був надто красивий, щоб відмовитися його прийняти. Та й причин для відмови не було.

За все моє ще не таке довге життя мені дарували квіти лише двічі. І то один із тих букетів подарувала мама — на моє вісімнадцятиріччя. А тепер квіти мені подарував хлопець, з яким я колись найбільше не хотіла мати нічого спільного. А тим більше — спільних почуттів. Та пальці вже самі потягнулися до листівки, що ховалася поміж бутонами. Невеличке сердечко. "Це зовсім не по-дружньому, Кольчинський..." — знову всміхнулася я сама до себе.

Я відчувала легке тремтіння й думала, що саме він міг там написати. Зрештою наважилася й відкрила її. Очі жадібно впилися в текст, написаний рукою Петра.

«Ти немов сонечко. Даруєш тепло та ніжність.
Нехай твоє життя буде схожим на казку.» ❤️

P. S. Кольчинський Петро мріє, щоб Губкіна Ліза в нього закохалася.

МРІЮ.

У мене враз підкосилися ноги, а троянди випали з рук. У голові все змішалося. Наче хтось за кілька секунд переписав усі мої спогади. Листівка теж вислизнула й полетіла слідом за букетом. Цього не може бути. Просто не може! Я миттю кинулася до кімнати. Відчинила шафу. Звідти посипалися якісь мої зошити, блокноти, шкільні щоденники, які хтозна-чому досі зберігала, старі анкети для друзів. Де вона?.. Де?..

Нарешті знайшла те, що так відчайдушно шукала. Маленьку шкатулку, у якій лежала та сама валентинка з дев'ятого класу. Подарована загадковим незнайомцем. Кимось, хто тоді подарував мені стільки тепла. Можливо... саме в нього я тоді закохалася по-дитячому. Саме про нього не раз тихо мріяла, уявляючи його обличчя. Наші побачення. І все це я вигадала лише через одну непідписану валентинку. Я відкрила шкатулку. Валентинка й досі була тут. Ніби зовсім не підвладна часу. Розгорнула її. Прочитала. Усе було слово в слово таким самим, як у листівці Петра. Я сиділа на підлозі й дивилася то на одну листівку, то на іншу. Ніби сподіваючись, що якщо ще раз перечитаю - слова зміняться. 

Таких збігів не буває. Точно не з Кольчинським Петром.

Та не встигла я оговтатися й зрозуміти, що саме відчуваю, як мене блискавкою пронизала ще одна здогадка. Це сталося тієї миті, коли мій погляд зупинився на шкільних щоденниках, що лежали розкидані по підлозі. Я повільно присіла й почала шукати потрібний. Знайшла. Ось він. Щоденник за дев'ятий клас. Швидко перегорнула останні сторінки, аж поки не знайшла ту саму. Ту, на якій записувала свої найпотаємніші думки. Те, про що була певна: ніхто й ніколи не дізнається. Але він знав. Крабс це читав...

Спогад Лізки

“ Я поверталася зі їдальні в поганому настрої, бо сьогодні не було булочки з вишнями. Сказали, що багато не пекли, адже це був останній навчальний день. Тож я нічого не купила й просто повільно шкандибала до класу.

Коли зайшла, то побачила Кольчинського. Він стояв біля моєї парти й, як мені тоді здалося, щось шукав у моєму щоденнику.

— Що ти робиш біля моєї парти? — сердито запитала я, хоча, якщо чесно, була більше розгублена, ніж зла.

— Стою, — долинула до мене його зухвала відповідь. — А тут десь написано, що це саме твоя парта, Губкіна?

— Тут сиджу я... не ти.

— Якщо захочу, то сидітиму тут я.

— Мені здалося, що ти торкався моїх особистих речей.

— Тобі здалося, Губкіна, — скривився Петро. — Забагато честі для тебе.

І після цих слів він просто пішов.” 

В мені вирувало стільки почуттів, що я більше не могла їх стримувати. З одного боку мене вразило те, що я справді була цікава Петрові ще тоді. Але з іншого... він грав нечесно. Він маніпулював моїми почуттями, моїми бажаннями, моїми мріями. Він знав про мене те, чого не мав знати ніхто.

Нарешті я підвелася на ноги й схопила телефон. Кілька гудків — і Кольчинський відповів.

— Це був ти... — процідила я крізь зуби.

— Що саме?

— Не прикидайся дурнем, Кольчинський! Ти ним точно не є. Але прикидатися в тебе виходить просто чудово.

— Ліз... якщо ти про троянди, то так. Це був я. Але ж це було очевидно. Там навіть листівка була.

— Це був ти... Той, хто подарував мені непідписану валентинку в дев'ятому класі...