29. Непідписана валентинка

Лізка давно пішла. Але її присутність усе ще залишалася в моєму домі. Не в запаху парфумів. І не тому, що вона, мов Попелюшка, загубила в мене туфельку. Її присутність жила в чистоті, яку вона після себе залишила. Кімнати були пропилосошені, пил витертий, квіти политі. Безлад панував лише на кухонному столі, де досі стояли наші невимиті чашки з-під чаю та кілька самотніх канапок. У всьому домі був лад. Усюди, крім моїх думок.

Крабса тішило, що Лізка почала ставитися до мене трохи поблажливіше. Вона вже могла говорити зі мною про свої болючі теми, інколи навіть не відштовхувала моїх обіймів. Але все це були лише розмови... без наслідків. Без справжнього зближення між людьми, які симпатизують одне одному. Які все ще друзі, але водночас уже значно більше, ніж просто друзі.

Та мене не полишало ще одне тривожне відчуття. Її натяк на щось неприємне з минулого. На щось, що сталося у школі й було пов'язане зі мною. Як би не намагався, я не міг нічого пригадати. Так, у школі я наробив чимало ганебних вчинків. Але жоден із них не стосувався Губкіної Лізки.

Я вирішив прочитати наступний запис із її шкільного щоденника. Цей був зроблений наприкінці дев'ятого класу. На мить пригадав, як тоді страшенно хотів закінчити школу й вступити кудись навчатися. Але тато наполіг, щоб я залишився до одинадцятого класу. Батьки хотіли, щоб я вступив до університету, а не до коледжу. Дивно, але остаточно мене переконали не їхні вмовляння. А думка про те, що я більше не побачу Губкіну Лізу.

Про те, що Лізка залишиться в школі ще на два роки, я знав напевно. Підслухав її розмову з подругами на перерві. І не хотів втрачати можливість спостерігати за нею ще трохи довше. Тоді батьки похвалили мене за розсудливість. А насправді мною, як завжди, керували егоїзм і бажання задовольнити власні інтереси.

До речі, саме того року Лізка ледь не спіймала мене, коли я фотографував її запис у щоденнику. Вона зайшла до класу саме тієї миті, коли я стояв біля її парти. Тоді між нами відбулася коротка... і не надто приємна розмова. Мабуть, це була наша перша й остання розмова до закінчення дев'ятого класу.

Мрія Губкіної Лізки №5 (9-В)

"Писати свої мрії у шкільному щоденнику поміж оцінок із фізики, хімії та інших предметів — це, звісно, така дурня. Так по-дитячому. А я вже більше ніж підліток... чи, може, все ще дитина? Якщо продовжую писати ці дурниці й мрії, то, мабуть, таки дитина.
(Тут були наклеєні якісь смайлики.)

Але... цього року я подумала про те, що хотіла б уже мати хлопця. Деякі мої однокласниці вже зустрічаються зі своїми половинками, а я навіть не знаю, чи подобається мені хтось... і чи подобаюся комусь я.

Проте цього року на День усіх закоханих хтось подарував мені валентинку без підпису. Були й інші — від подруг і кількох однокласників. Але ця... Цю я знайшла у своєму щоденнику, в якому зараз пишу.

На ній було надруковано: «Ти немов сонечко. Даруєш тепло та ніжність. Нехай твоє життя буде схожим на казку». Текст був надрукований на самій валентинці, тому неможливо дізнатися, хто її подарував. Але вперше в житті я відчула щось таке... захопливе. Так, там не було освідчення чи навіть натяку на симпатію. Але мені здалося, що її подарував хтось, для кого я особлива. Я так і не дізналася, від кого була ця валентинка. Але її слова й досі гріють моє серце.

Ой, ледь не забула написати свою мрію. Мрію покохати когось... і щоб хтось кохав мене. Ось так просто." (Поруч знову була наклейка у формі серця.)

Я відклав аркуш і всміхнувся. Неважко здогадатися, що та валентинка була від мене. Просто боягуз не наважився її підписати. А може, навпаки, зробив це навмисно. Інакше Губкіна Лізка навряд чи сприйняла б ці слова так щиро. А так її серце відчуло, що для когось вона справді особлива... І це вже тоді було чистою правдою.

Якщо чесно, хоч я й сфотографував записи з її щоденника, але так ніколи їх і не читав. До сьогодні. Не знаю... Можливо, не вважав це правильним. А може, просто боягуз боявся дізнатися, що Губкіна Ліза його ненавидить.

Та зараз, прочитавши цей запис, я відчув, як на душі стало тепло. Виявляється, навіть тоді злий і егоїстичний Крабс зміг порадувати світлого й доброго Спанч Боба. І, знаєш... я хочу зробити це знову. Хочу дарувати їй такі моменти постійно. Почати хоча б сьогодні.

Я вирішив знову подарувати їй валентинку. І байдуже, що зараз літо, а не лютий. Правда в тому, що тоді я був лише захоплений нею. А зараз — закоханий. Мені захотілося, щоб Лізка відчула дежавю. І байдуже, що цим я, найімовірніше, викрию себе. Швидше за все, вона здогадається про все. Про те, звідки я знав її улюблені квіти. Про мрію Попелюшки. Але разом із цим вона дізнається і про те, що саме я подарував їй ту валентинку.

Цікаво... що буде потім? А потім вона або зненавидить мене ще сильніше... або нарешті зрозуміє, що я завжди був із нею щирим. І що весь цей час говорив правду — і про себе, і про свої почуття до неї.

На годиннику була вже майже сьома. Більшість квіткових магазинів і канцелярій зачинялися о сьомій, деякі — о восьмій. Ще мав час. 

Тож я швидко вдягнувся й поїхав до найближчого квіткового магазину. Обрав жовті троянди — як натяк на Спанч Боба і сонце. А тоді запитав:

— А у вас є валентинки?

— Валентинки? — здивовано перепитала продавчиня. — Зараз трохи не сезон. Навіть якщо десь і залишилися, навряд чи я швидко їх знайду, — винувато всміхнулася вона. — Але є ось така листівка у формі серця. Можливо, підійде?

— Підійде, — всміхнувся я, уважно розглядаючи листівку.

###