28. Того дня, коли він помітив мене

— А є хоч якийсь шанс... що ти колись пробачиш мене?

Коли він запитав це, я вся стиснулася. Минуле боляче прошило свідомість. Чи є шанс, що я колись пробачу Кольчинського?

— А є за що, Кольчинський?

Запитала це навмисно. З виразним сарказмом.

— Це ти мені скажи... Бо якщо я колись тебе чимось образив, то, чесно... я цього не пам'ятаю.

Може, і ця його відповідь — сарказм? Він же не міг цього забути. Так, це було давно. Але не настільки давно, щоб остаточно стерлося з пам'яті. Саме після того випадку я почала зневажати Кольчинського. Саме тоді він став для мене мудаком. І хоч би що він робив потім — добре чи погане, хай навіть не мені, а іншим, — на ньому вже стояло моє клеймо. Мій вирок, який він ніс до самого випускного. І, якщо чесно, несе й досі.

Та зараз, пізнаючи його ближче, я дедалі частіше ловила себе на думці, що, можливо, люди все ж можуть помилятися. Можливо, моя образа... моє власне его... справді не дають мені побачити справжнього Крабса. Не того, якого я собі придумала. Може, той образ уже давно не має нічого спільного з хлопцем, який зараз сидить навпроти мене й пригощає чаєм із бутербродами.

— Тоді за що ти вибачаєшся?

Я вирішила проігнорувати минуле. Зробити вигляд, що нічого не сталося. Хоча сталося. І це був той самий Кольчинський, що зараз сидів переді мною.

— Хоча б за те, що дозволяв собі тебе ігнорувати. Тепер ти дозволяєш собі ігнорувати мене. Виходить... це цілком справедлива розплата.

— Розплата? — усміхнулася я. — Ти, напевно, не зовсім розумієш значення цього слова, Кольчинський.

— Я не розумію тебе, — зітхнув мій «друг». — Хоча, знаєш, у школі мені здавалося, що саме я з усього класу найкраще розумів Лізку Губкіну. Ти завжди була для мене такою очевидною й простою, що я навіть знав, коли ти усміхнешся, а коли вибереш апельсиновий сік замість чаю.

— І це ти називаєш розуміти людину? — пирхнула я. — Вгадати, коли я хочу сік, а коли чай?

— Я не це мав на увазі...

— А що тоді?

— Те, що це була не якась особлива інтуїція. Я просто цікавився тобою вже тоді. Знав, коли ти обереш сік чи чай, не тому, що добре вгадував. А тому, що мені хотілося спостерігати саме за тобою. За твоїм настроєм. За тим, що тобі подобається, а що — ні. Що тебе радує, а що дратує.

— А мене дратував ти! Скажи... саме тому ти тримався від мене якнайдалі? — не втрималася я від шпильки.

Крабс розсміявся від душі. І саме в ту мить мені стало страшно. Страшно від усвідомлення того, що Петро гарний. Не просто симпатичний хлопець. Він був красивим... саме для мене. Я повільно ставала однією з тих дівчат, які втрачали голову через цього пихача. Я вже була у цьому списку. Хоч і вперто відмовлялася це визнавати.

— Просто я усвідомив це лише тепер. Або, точніше, лише тепер зміг у цьому зізнатися. Губкіна Лізка була цікава мені ще тоді.

— І з якого ж класу ти мною зацікавився?

Так… Мені, як дівчині, дуже хотілося це знати. Мене буквально розривала цікавість. Хотілося слухати, як Кольчинський розповідає про мене. І водночас я почувалася так, ніби це була вже не я.

— У шостому класі. У другому семестрі. У той день, коли нашій вчительці географії розсипалися зошити. Мене вразило те, як ти тоді, навіть не задумуючись, опустилася навколішки й почала їх збирати. Серед тих зошитів був і мій. Той, який мав би підняти я. А натомість Кольчинський Петька лише реготав разом з усіма. Тоді мені здавалося, що допомагати — це принизливо. Але коли я побачив, що тобі абсолютно байдуже до чужих насмішок, мені стало... так гидко від самого себе. Це був єдиний раз у житті, коли хтось зумів засоромити мене... навіть нічого не сказавши. І цим «кимось» була ти. Клянуся, саме того дня я тебе помітив.

«Саме того дня я тебе помітив». Це звучало або дуже красиво… Або я вже почала все це романтизувати. Почала вестися на його слова. На його зізнання. Але чи були вони правдою?

— Знаєш... це звучить не як слова шестикласника, — недовірливо всміхнулася я.

— Згоден. Бо це і не слова шестикласника. Їх говорить тобі дорослий Петро. А той малий був боягузом, Ліз. Він нічого не зробив ні того дня, ні наступного... ні в усі інші шкільні дні. Він просто мовчки спостерігав і таємно мріяв, що колись усе це мине.

— Минуло?

— Минула школа. Лізка Губкіна стала просто колишньою однокласницею. Але моє захоплення не минуло. Навпаки. Воно переросло у щось значно більше. У щось, від чого я більше не можу ні втекти, ні сховатися, ні вдавати, що цього не існує.

— І ти зараз абсолютно щирий?

— У тебе є якісь підстави мені не вірити, Спанч Боб?

— А я не знаю, — знизала плечима. — Це ж ти в нас експерт із Губкіної Лізки. От і спробуй відчути, що саме я зараз думаю. Що саме відчуваю. Чого хочу саме зараз — чаю... чи, може, апельсинового соку?

Я сказала це з відвертим глузуванням. Ну нехай відповідає. Побачимо, що скаже.

— Ну, із чаєм та апельсиновим соком усе просто. Ти ж сама нещодавно попросила саме чаю. І не просто чаю, а ще й канапок. Тож зараз тобі хочеться саме чаю... і канапок від Кольчинського, — підморгнув Петро. — А от щодо того, що ти думаєш і відчуваєш... Хм... Можна поставити уточнювальне запитання?

А Крабс і справді уважний... Принаймні до моїх слів. І мені раптом здалося, що цим своїм запитанням я загнала у пастку не Кольчинського, а саму себе.

— Ну давай...

— Ти хочеш дізнатися, що ти думаєш і відчуваєш саме до мене? Не загалом... а саме до мене?

Пустоголові дуби! Як... як цьому Кольчинському це завжди вдається? Завжди переграти мене. Завжди змусити почуватися ніяково. Завжди поставити у програшне становище. Адже я програю. Губкіна програє. І дедалі більше нічого не може з цим вдіяти. Я ще трохи помовчала, подивилася у чашку з чаєм, кудись просто подивилася. А тоді наважилася сказати це “так”.

— Так.

— Не хочу звучати зухвало, але мені здається, що Кольчинський Петро тобі подобається. Тобі подобається бути поруч зі мною. Але водночас ти досі думаєш, що я мудак. І це ніби... ніби якась сигнальна кнопка, яка щоразу вмикається в тобі, щойно я намагаюся стати ближчим. Ти відчуваєш, що програєш власним почуттям. Але не хочеш програвати. Хоча... якась частина тебе все ж хоче, щоб переміг я.