27. Не всі мрії можна здійснити

Практично до кінця дня ми з Лізкою майже не розмовляли. Так, перекинулися кількома фразами щодо прибирання. Якщо чесно, мене душила образа. Его кричало, що все це не треба. Що все це зовсім не «по-Кольчинському». Але варто було мені лише перевести погляд на Лізку, як я розумів: дороги назад уже немає. Я хочу бути з цією дівчиною. Крабсу потрібен Спанч Боб. І крапка.

Губкіна пилососила кімнату, а я тим часом сидів за столом і мовчки спостерігав за нею. Потім відкрив останню шухляду й дістав наступний аркуш із її мрією.

Мрія Губкіної Лізки №4 (8-В)

"Напевно, зараз я напишу дещо нездійсненне. Але жодна з моїх мрій і так поки що не здійснилася. Проте в цю я вкладаю частинку своєї душі й дуже хочу, щоб вона здійснилася. Роблю цей запис трохи швидше, адже дуже боюся, що не встигну. Учора мама сказала мені, що бабуся скоро помре. Усе давно до того йшло, але я не хочу цього приймати. Дуже мрію, щоб вона прожила з нами ще хоча б кілька років. Усупереч діагнозу, усупереч прогнозам лікарів. Може, це можливо? Може, деякі мрії все ж таки здійснюються?"

Я відірвав погляд від паперу й подивився на Лізку. Вона й далі старанно пилососила кімнату. І вся моя злість кудись зникла. Замість неї повернулося те тепле й ніжне почуття, яке я завжди відчував до цієї дівчини. Мені захотілося знову її обійняти й сказати, що вона більше не сама. Що тепер я буду поруч. Навіть якщо вона сама цього зараз не хоче.

Я перевів погляд нижче. Там був ще один запис, зроблений іншим чорнилом. Схоже, Лізка дописала його через кілька днів.

"Спойлер... мрії не здійснюються. Моя бабуся померла вчора. Я так плакала... Але найстрашніше — із цим нічого не вдієш. Реальність перемагає. І від цього мені так сумно."

І мені теж стало сумно. Бо, як би я не старався, із цим уже нічого не зробиш. Цю мрію не здійснить навіть Кольчинський Петро. Я ще кілька секунд дивився на аркуш, а тоді мовчки засунув його назад у шухляду. 

— Ліз, думаю, ти вже достатньо сьогодні зробила. Відпочинь, гаразд? — намагався сказати лагідно, але водночас голосно, щоб перекричати пилосос.

— Певен? — сухо запитала вона.

— Абсолютно, — ствердно кивнув я. — Прошу, залиш це. Давай поїмо й поговоримо.

— Ми вже поговорили, — відмахнулася вперта Губкіна, закочуючи пилосос на місце.

— Не про нас... Я хочу поговорити про тебе. Ти відмовилася бути моєю дівчиною, але погодилася на дружбу. Тож хочу поговорити з тобою як друг.

Лізка на мить завагалася. Та мені здалося, що їй не просто хотілося цього... їй це було потрібно. Наче вона давно хотіла поговорити про щось болюче, давнє, непрожите.

— Просто забудь на хвилину, що перед тобою сидить мудак зі школи. Уяви, що я твій друг. Найкращий друг, з яким можна бути відвертою й розповісти все, що лежить на душі.

Я дуже старався. Говорив без жодного романтичного підтексту. Дивився на неї не очима закоханого хлопця, а доброго товариша. Вона мала це відчути. Інакше нічого не вийде.

— Пригостиш чаєм? І якимись бутербродами? — сумно всміхнулася Лізка.

— Звісно. Ходімо на кухню, — одразу пожвавився я й машинально поклав руку їй на плече.

— Не забувайся, Кольчинський, — скинула вона мою долоню.

— Зрозумів. Ніяких дружніх фізичних контактів, — підняв я руки вгору, здаючись.

— Так уже краще, — всміхнулася Губкіна.

Лізка сіла за стіл і втомлено підперла голову руками. А я мовчки взявся мастити канапки. Тим часом чайник приємно шумів на плиті. Шеф-кухар із мене був так собі, але готувати я все ж умів. А канапки — то взагалі моя стихія. Особливо в ті дні, коли було ліньки готувати вечерю. Тож за кілька хвилин перед Лізкою вже стояла тарілка зі свіжими канапками, а поруч — горнятко духмяного чаю.

— Розкажи щось про своє життя. Ти казала, що Спанч Боб став злим... — гірко всміхнувся я. — Чому він таким став? Що його так розлютило? Що змусило сумніватися в людях, їхніх вчинках, щирості... і навіть почуттях?

— Кольчинський, може, я й стала злою, але ти точно не став добрим, — гірко всміхнулася Лізка й так кумедно зморщила носа, що я не втримався й розсміявся.

Вона, мабуть, подумала, що я сміюся з її слів. Насправді ж — із цього її жесту. Це було так по-Лізчиному.

— Не стану заперечувати, Губкіна, — поклав руку на серце. — Я й досі трохи егоїст. І моє его досі кричить, що я витрачаю свій час на тебе.

Лізці це явно не сподобалося. Вона вже збиралася підвестися з-за столу, але я легенько торкнувся її руки.

— Але, Спанч Боб, я всіма силами намагаюся задушити це его... наче якогось смердючого клопа. Бо, віриш чи ні, самому гидко дивитися на себе збоку. І все це почалося відколи ти впустила мене у своє життя.

— Я тебе не впускала.

— Так... тому довелося трохи прикласти сили, — підморгнув я. — Вважай, що я ногою вибив двері. Але таки зайшов.

— То, виходить, — хихикнула Губкіна, — ти ще й злочинець?

— Мені здається, саме така компанія й пасує злюці, — відсалютував їй чашкою чаю.

Лізка розсміялася, але майже відразу зрозуміла, що наша розмова знову непомітно повернулася до нас. Це легко читалося по рум'янцю, який вкрив її щоки. Він завжди її видавав. А я в ту мить дещо усвідомив. Смердючий клоп більше не переможе. Не цього разу. Після всього, що між нами вже сталося, я не маю права тікати від власних почуттів.

Мрію Губкіної Лізки №4 я не здатен здійснити. Але тепер точно знаю, хто для неї найдорожча людина — її мама. І якщо їм відмовлять у фінансуванні операції, я допоможу. Поки що не знаю, де знайду такі гроші, але осторонь не залишуся. Навіть якщо Губкіна буде проти. А найкраще — щоб вона взагалі про це не дізналася.

— Можна запитати... дещо особисте?

— Ну, спробуй, — підморгнула мені Лізка. — А я тим часом спробую твої бутерброди.

— Де твій батько? Якщо не хочеш, можеш не...

— Мій батько — зрадник! — різко випалила вона й одразу відкусила шматок канапки.

У неї навіть верхня губа сіпнулася. Схоже, існувала людина, яку ця дівчина ненавиділа навіть більше, ніж мене. І, як не дивно, ця думка мене трохи потішила.