26. Ніяких ми

Моє серце ще довго калатало після того, як я зайшла до своєї квартири. Я навіть кілька хвилин так і стояла, спершись на вхідні двері. Цей день був таким незрозумілим... і водночас таким зрозумілим. Спанч Боб ніяк не міг розібратися в собі. Що саме я сьогодні відчувала до Кольчинського Петра? Сильну ненависть чи сильну симпатію? Ці почуття були настільки схожими, що я ніби застрягла десь посередині між ними. Якась частина Лізки хотіла відшити Крабса, а інша — прагнула стати ближчою до нього. І це почало лякати не на жарт. Я не справляюся зі своїми емоціями. Програти означає розбити собі серце... Майже напевно так і буде. Здається, Кольчинському залишилося зовсім трохи до досягнення його мети.

Так... Лізко, зберись! А ти, Кольчинський, забирайся з моїх думок! А в серці тобі точно не місце. Злість і самовладання нарешті повернулися до мене, і я задоволено всміхнулася. Усе ще кортіло визирнути у вікно й подивитися, чи Крабс і досі там. Але я цього не зробила. Натомість міцно вхопилася за фіранку й закрила штори. Сьогодні я дозволила собі розслабитися і побути дівчиною пихача. Але завтра... завтра все повернеться на свої місця.

Наступного дня я почувалася максимально зібраною. Звична Губкіна Лізка повернулася. Навмисно зав'язала волосся в такий тугий хвіст, що аж самій було некомфортно. Ніякого розпущеного волосся для Кольчинського. Одягла звичну футболку з принтом якогось чудіка. Ніяких більше суконь для принца. Взула найстаріші кеди, які мала. Ніяких більше туфель Попелюшки.

— Тобі треба щось купити? — запитала з ходу, щойно Крабс узяв слухавку.

Ніяких тобі «привіт». Ніяких натяків на романтику.

— Ліз, це ти?

— Я.

— А чого ти звучиш так, ніби я знову твій ворог? Ми ж учора наче...

— Це було вчора... І це було тому, що ти виграв. Але вже настало сьогодні...

— Гаразд. Просто приїжджай до мене — і поговоримо.

Усю дорогу до Крабса я сиділа як на голках. Страшенно боялася, що варто мені лише його побачити — і вся моя витримка трісне з кінцями. Тому я вперто проганяла з голови образ теперішнього Кольчинського й повертала того, якого знала ще зі школи. Того, хто не гидував сміятися зі слабших. Того, хто завжди вважав себе на голову вищим за всіх. Того, хто ніколи навіть не дивився у мій бік.

Перед будинком Петра ще кілька разів глибоко вдихнула й видихнула. А тоді сміливо подзвонила у двері. Кольчинський відчинив майже миттєво. Наче вже давно чатував під ними.

— Гарний лук... — окинув мене поглядом з ніг до голови Петро. — Хоча вчорашній мені подобався більше.

— Що ж зробиш... У вчорашній сукні, знаєш, якось незручно прибирати. Але за додаткову плату можу спробувати.

Я сказала це без жодної усмішки. Хотіла, щоб Крабс одразу втямив — я не жартую. По правді, цей пихач виглядав розгубленим. Мабуть, намагався зрозуміти причину такої моєї поведінки. Але він не втямить.

— Ліз... Я чогось не розумію... — почав хлопець, почухавши потилицю. — Я думав, що ми вчора...

— Ніяких «ми», Кольчинський! Це, для початку. Те, що було вчора, трапилося лише тому, що я програла наше парі. І з цього я зробила для себе один висновок: більше ніяких парі з тобою. Бо якимось... невідомим мені чином я завжди програю. А це мені не подобається.

Потім я просто зайшла всередину, легенько відтиснувши Петра плечем. Він відступив убік і мовчки провів мене поглядом.

— Не подобається? — запитав Кольчинський після того, як із гуркотом зачинив за мною двері. Голос його вже звучав жорсткіше. — І що саме тобі вчора не сподобалося, Губкіна?! Сукня? Туфлі?! То треба було сказати — і я купив би інші! Чи кілька варіантів! Або хоч пів магазину! Чи тобі не сподобалася наша прогулянка? А може, на вечерю подали сирі вареники з вишнями? Що саме тобі не сподобалося?! Хотів би почути.

Я міцно заплющила очі. На мить навіть захотілося розплакатися. Ось він. Справжній Кольчинський. Той мудак зі школи, якому не подобається, коли щось іде не за його правилами. Але що відповісти на його звинувачення, я не знала. Просто не знала.

— Справа не в туфлях і не в сукні! — викрикнула я, не озираючись. — Справа в тобі!

— У мені?! — перепитав Петро, схопивши мене за лікоть.

Його хватка була міцною, але я відчула, що він дуже обережний. Він не хотів зробити мені боляче. У ньому просто сидів скривджений хлопчик, який не розумів... який не хотів прийняти того, що комусь може не подобатися.

— Поясни... прошу. Я... я просто не розумію, що роблю не так? — його голос уже звучав по-справжньому розпачливо. — Хіба ти не бачиш, як впливаєш на мене? Ти не можеш цього не помічати. Ти просто не хочеш! З якоїсь причини тобі легше думати, що я мудак. Що ми ніколи не будемо разом. Що я тобі не пара...

— Так мені легше, — вирішила не заперечувати.

Я вперто уникала його погляду. Уникати Петра... уникати всіма силами.

— А хочеш, я скажу, що саме тобі не подобається? — запитав Кольчинський прямо.

Я промовчала, а він продовжив:

— Тобі не подобається те, що ти відчуваєш до мене, Губкіна. Так... тобі подобаються мої обійми. Так, тобі подобається танцювати зі мною. Тобі подобається Кольчинський Петро. Але тобі не подобається те, що ти при цьому відчуваєш! Ти всіма силами намагаєшся уникнути чогось справжнього між нами. Ти просто боягузка. Шалена боягузка, Губка Боб!

— Ну і нехай буде так, — байдуже знизала я плечима. — Мені все одно, які висновки ти зробив про мене й мою поведінку. Ти ж завжди думаєш, що маєш рацію... То нехай так і буде. Я не заперечую.

— І що? Все? Ось так просто ти готова знищити все, що вже виникло між нами? — безпорадно розвів руками Кольчинський.

— Між нами нічого й не було!

— Та невже?!

Петро підійшов до мене так швидко й так близько, що я навіть не встигла кліпнути. Зараз він був рішучим як ніколи. Його тіло відрізало мені всі шляхи до відступу. Я опинилася притиснутою до стіни, і між нами вже не залишилося жодного бар'єра, окрім цього погляду — очі в очі.