25. Її хрещена фея

Пустоголові дуби, як каже Лізка! Не дівчина, а справжній кремінь. Я вже до неї і так, і сяк, а вона — ніяк. Вдає, що не помічає моєї симпатії. Вдає, що ми просто двоє людей, які граються одне з одним. Уся романтичність моменту й справді розсипалася, мов кришталь після тієї однієї фрази.

Але потім Губкіна зробила дещо зовсім несподіване. Вона всілася на пуфик, ледь підняла поділ сукні, витягнула вперед свою босу ніжку й запитала:

— А туфлі?

— Що? — аж розгубився я, бо ще не відійшов від її попереднього облому.

— Кажу, а де ж туфлі для принцеси? — кумедно покрутила босою ніжкою.

Я розсміявся. Виявляється, Губкіній личить навіть зухвальство. А нові туфлі личитимуть тим паче.

— Ти поводишся, наче справжня дівчина Кольчинського Петра, — підморгнув я. — Кілька хвилин, Попелюшко.

Я пройшовся рядами, розглядаючи моделі. Треба було вибрати щось під сукню, але без високих підборів, щоб їй було зручно. За все життя я жодного разу не бачив, щоб ця дівчина взувала щось на високих підборах. Покружлявши трохи біля полиць, я нарешті знайшов гарний варіант. Каблук був, але зовсім невисокий і виглядав зручним. А чи так це насправді — зараз Губка Боб і перевірить.

— Дозволиш? — запитав я, присідаючи навпочіпки перед нею.

Тепер уже Губкіна дивилася на мене згори вниз. Дивне відчуття. І, якщо чесно, не дуже приємне. Виявляється, зверхність однаково неприваблива для обох сторін. Вважати себе вищим за когось — теж сумнівне задоволення, кажу з власного досвіду. Але коли дивляться зверхньо на тебе... це ще неприємніше. Виходить, клеймо мудака Губкіна приліпила мені не даремно.

— Відколи ти навчився запитувати дозволу?

— Здається, ти перебрала мій сарказм собі, — всміхнувся я кутиком губ. — Витягуй ногу.

За кілька секунд ніжка Лізки вже лежала в моїй долоні. Я легко провів пальцями вздовж її ступні й обережно взув туфельку.

— Ідеально. Як же добре мати такий неперевершений смак у всьому, — похвалив сам себе.

— Стоп! — стрепенулася Лізка. — А звідки ти знаєш мій розмір взуття?

— А...я що, не казав? — зробив максимально здивований вираз обличчя. — Я ж ніби твоя хрещена фея. Багато чого про тебе знаю, принцесо. У тому числі й розмір взуття.

Губкіна лише схрестила руки на грудях і знову подивилася на мене тим самим поглядом. Мовляв: давай серйозно, Кольчинський.

— Не віриш? — удавано образився я. — Так у мене ж і чарівна паличка є.

Після цих слів я витягнув з-під футболки пластмасову «магічну паличку» із зіркою на кінці. Лізка не витримала й розсміялася. Та ще й так голосно, що аж прикрила рот долонями.

— Ну гаразд, — і собі розреготався я. — Учора, коли був у тебе, просто підняв кілька пар твоїх кросівок і подивився розмір. Бачиш? Ніякої магії. Але... моя паличка все одно чарівна. Даремно не віриш, — помахав я своїм «магічним» посохом у повітрі.

Лізка ще кілька разів весело хихикнула, а тоді підвелася й пройшлася туди-сюди. Після короткої перевірки винесла вердикт:

— Що ж, у чарівність твоєї палички я не вірю. Але мушу визнати: у містера Крабса таки є смак. Він справді знається на прекрасному.

— Тоді тобі доведеться повірити й у те, що прекрасною для мене є ти.

Губкіна сама дала мені чудову нагоду сказати це ще раз. Було б гріх не скористатися. А їй, як і раніше, було легше зробити вигляд, що вона нічого не почула.

— Що ж, тоді ходімо на касу, — підсумував я.

— Ага. Дві хвилини...

— Гей, ти куди?

— Я швидко! — відповіла Лізка й затягнула перед моїми очима ширму.

— Я думав, ти так і підеш у цьому...

— Ти щойно сказав, що подобаюся тобі я, — долинуло з-за ширми. — А ще додав, що справа не в сукні.

Цього разу з-за ширми визирнула лише Лізчина голова й поглянула просто на мене. І що залишалося містеру Крабсу? Правильно. Хіба що сумно підтиснути губи, почухати потилицю й важко зітхнути. Лізка вкотре відмовилася грати за моїми правилами. Вона робила так, як хотілося їй. А мені залишалося лише грати за її правилами.

Але яким же було моє здивування, коли ширма відчинилася знову. Лізка все-таки була у сукні. І лише тепер я відзначив про себе, наскільки вдалим виявився мій вибір. Цей наряд однаково добре пасував і для випускного вечора, і для романтичного побачення. Те, що сукня не була надто пишною, означало лише одне: Лізка могла вдягнути її навіть у звичайний день і не виглядати недолуго. Навпаки — вона виглядала б чарівно. Можливо, не зовсім буденно, але перехожі точно звертали б на неї увагу. Особливо чоловіки. Чи ревнуватиму я? Ні... Я буду цьому лише радий. 

Мені хочеться, щоб Лізка відчула себе гарною. Хочу, щоб хоча б раз побачила себе тією самою Попелюшкою, яка одного разу з'явилася в бальній залі — і всі дивилися лише на неї. Думаєте, того вечора на балу було мало красунь? Майже певен, що зал був ними переповнений. Але чому всіх причарувала саме Попелюшка? Ніколи не замислювалися над цим? Тоді подумайте. А я подумаю разом із вами.

— Я тут подумала... і вирішила, що хочу бути в цій сукні на нашому побаченні, — несміливо сказала Губкіна.

— Гарна думка. Тобі дуже личить цей наряд, — відповів я якомога стриманіше.

Потім ми підійшли до каси, і я знову дістав свій чарівний посох. Лізка здивовано подивилася на мене.

— Ну ти ж це не серйозно, Кольчинський?

— Цілком серйозно, Губкіна, — запевнив я.

Після цього моя магічна паличка потягнулася до термінала. Пік. Оплату проведено. Я задоволено всміхнувся.

— Ти що, і справді моя хрещена фея? — розсміялася Лізка.

У її очах було стільки емоцій водночас: захоплення, здивування, радість. А ще я впізнав той самий азарт, який бачив у Губкіної ще за шкільних часів. Вона виглядала прекрасно. І справа вкотре була не в сукні. І не в «магічній» паличці, яка насправді зовсім не магічна. Справа була у вірі. У тій самій, що змушує людей загадувати бажання, сподіваючись, що одного дня їхні мрії здійсняться.