24. Сукня Попелюшки

— Сукню?

Лізка насупилася так, ніби я попросив її роздягнутися. Що з її романтичною стороною завжди не так?

— Ну так. У тебе з цим якісь проблеми?

— Ну... у мене немає романтичних суконь, — відмахнулася вона.

— Тоді дозволь мені подарувати тобі одну.

Сказав це максимально м'яко, ніжно й обережно. Боявся, щоб знову не спалахнуло її полум'я безпідставного гніву до мене.

— Сукню?

— Ну так. У цьому немає нічого такого. Ніби я хочу зробити приємне тобі... але це не так. Я просто хочу потішити себе. Точніше — своє око.

Довелося схитрувати й повернутися до своєї мудацької поведінки. Дивно, але саме на цей гачок Лізка чомусь клювала безвідмовно.

— За чесність — десять балів, — Губкіна мало не тицьнула мені в обличчя великим пальцем догори.

— То поїмо — і гайда.

— Поїмо?

— Губкіна... Усі нормальні люди вранці снідають.

— Я вже.

— А я?

— А ти міг поснідати у себе.

— А що, ти не приготувала нам романтичний сніданок? Ну, знаєш: з тебе сніданок, з мене вечеря. З мене обійми, з тебе поцілунок. Зазвичай так і проходять побачення.

— Наше буде особливим! — процідила Лізка, яку явно зачепили мої слова.

— Чому? Бо ти особлива для мене? — підморгнув я.

— Бо ти особливий мудак!

Грубо. Некультурно... Але як же приємно це було чути.

— З останньої фрази я почув лише слово «особливий», — лукаво прошепотів їй на вухо. — Сприйму це як зізнання.

Я відчинив перед нею вхідні двері, будучи вкрай задоволеним собою. Губкіна дратувалася... Це було прекрасно. Бо вкотре доводило: вона не байдужа до мене. А це — ще прекрасніше. 

— Та спусти вже корону з голови! — випалила вона й грюкнула за нами дверима.

— Ех, Спанч Боб... Я розумію, своє добро ти не цінуєш. Маєш право, — почав я, натякаючи на покинуті райські пташки. — Але ж це добро Таїсії Павлівни. Не можна так грюкати вхідними дверима її квартири. Яку ти, до речі, ще й не замкнула, — кинув їй навздогін, бо Губкіна вже стрімко збігала сходами.

Лізка вкрилася рум'янцем, але все ж повернулася й замкнула двері. Втекти вдруге вона вже не встигла. Я міцно взяв її за руку й затримав.

— Що з тобою, Губкіна? Це лише наше перше побачення, а я вже зумів так вибити тебе з колії?

Лізка сердито висмикнула свою долоню з моєї, а тоді глянула так, ніби це я тут роздягнувся й стою в чому мати народила.

— Знаєш, у тебе просто талант дратувати людей своїм мудацтвом.

— Знаю, — лише підморгнув я. — І це чудово, не знаходиш?

Опинившись біля моєї машини, Губкіна на кілька секунд завагалася. Ймовірно, роздумувала, де їй краще сісти — на переднє сидіння поруч зі мною чи назад. Для мене вже був прогресом сам факт, що вона добровільно сідала в моє авто. Але, якщо чесно, мені дуже хотілося, щоб Спанч Боб сидів поруч. Мені взагалі хотілося бачити її поруч із собою.

— Сідай на переднє сидіння, — відчинив я перед нею дверцята. — Будь ласка, — додав лагідно. — За це обіцяю не приставати, — підморгнув, не втримавшись від жарту.

— Ну, якщо обіцяєш не розпускати свої клешні, — таки погодилася Лізка й сіла попереду.

— Таке враження, що ти зібралася на побачення з маніяком, — усміхнувся я, сідаючи за кермо. — Здається, я ніколи не дозволяв собі щодо тебе чогось... провокативного.

— Не з маніяком, а з мудаком. А це ще небезпечніше! — огризнулася Лізка. — І так... тобі лише здається. Ти дозволяв собі багато чого, як ти висловився, провокативного ще з того дня, коли не зміг пройти повз «макаку», у якої були проблеми.

Так... Я не зміг пройти повз Губкіну того дня. І, чесно кажучи, жодного разу про це не пошкодував. А цій «мавпочці» навіть не потрібен костюм, щоб поводитися зі мною, як справжня макака.

— Не розумію... Спанч Боб зараз хотів образити мене чи зробити комплімент? — хитро посміхнувся я.

— Пустоголові дуби, Кольчинський! Як тобі завжди вдається перекрутити все на свій манір? — розсміялася Лізка.

— Сам не знаю. Але, безперечно, це все ти. Ти маєш на мене сильний вплив...

Сказав це легко, щоб прозвучало як жарт. Проте це була чиста правда. Від цієї думки мороз пробіг спиною. Губкіна і справді почала керувати мною. Це вже була не мета. Не просто ціль. Це вже була вона. У всьому, що відбувалося зі мною, була винна ось ця «мавпочка», яка зараз сиділа поруч.

Ну а Лізка, певно, не придумала нічого кращого, ніж просто пропустити мої слова повз вуха. Ніби не почула їх. Або ж не зрозуміла підтексту. Хоча це не мало значення. Я знав — вона почула. І більше того — зрозуміла, що я мав на увазі. Губкіна просто не хотіла цього приймати. Або ж боялася правди.

— То ти точно не голодна? — вирішив я змінити тему.

— Точно. Ти ж сукню обіцяв, то не будемо затягувати, добре?

— Добре.

Я мріяв знову побачити Губкіну в сукні ще з випускного. Тоді на ній було легке біле плаття, яке постійно розгойдував вітер. Побачивши її, я подумав, що Лізка схожа на фею. Або на метелика з лугу — такого легкого й вільного, що міг полетіти куди завгодно. Мені так хотілося хоча б сфотографуватися з нею... Але я не наважився. Тоді для мене був важливішим власний авторитет. Що подумають однокласники про Кольчинського, який фотографується з дівчиною, якій випускну сукню пошила бабуся?

— Що тобі подобається? — вирішив поцікавитися.

— Не знаю, — здається, відповіла вона чесно. — За все своє життя я лише кілька разів купувала сукні. А вдягала їх і того менше...

— У чому справа, Губкіна? Тобі не подобається бути привабливою? Чи ти боїшся бути жіночною?

— Не знаю. Завжди вважала, що це не мій стиль.

— Зараз перевіримо.

Я зупинив машину й привіз Лізку туди, де часто купував одяг сам. Щоправда, тут продавали переважно вечірні сукні. Але мені дуже хотілося, щоб Губкіна хоча б на один день відчула себе принцесою. Щоб, вдягнувши щось казкове, згадала свої дитячі мрії. Мені хотілося стати для неї принцом хоча б сьогодні. Тим, ким я так і не наважився стати для неї у школі.