23. В її очах захват і злість

Мама поїхала наступного ранку. Від цього мене скував сум, тож я сиділа на кухні, підперши підборіддя рукою. Думала про те, що таке везіння в житті. Я з ним не була на «ти». Здається, ми навіть не були знайомі. Не народилася в успішній сім'ї й не стала успішною. Та й не особливо цього хотілося. Усе, чого я бажала, — щоб мама знову була здоровою, щасливою... Ну а там уже колись і я.

Інша справа — Кольчинський. Про таких кажуть, що вони народилися із золотою ложкою в роті. Чомусь мене це завжди дратувало. Особливо коли такі «високі» ставили себе вище за інших. Пихач точно з таких! Але ще більше мене дратувало те, що мені хотілося йому повірити. Повірити, що він може бути іншим. Що хоче бути іншим саме зі мною. Тож я раділа тому, що сьогодні все закінчиться. Кольчинський принесе червоні троянди чи півонії... неважливо. Програє. А я нарешті зможу прогнати нав'язливі думки про нього. Або ж, як варіант, взагалі не прийде.

Але про вовка промовка. Здається, таки прийшов. Бо у вхідні двері дзвонили. Наполегливо. Довго. Я навіть відчула легке тремтіння в колінах... і хвилювання, що він приніс не ті квіти. Якась частина мене пристрасно хотіла, щоб це були райські пташки. Але то були лише мої райські й водночас нездійсненні мрії. Таке аж ніяк неможливо. Мимоволі згадалися вчорашні слова мами: Можливо все, якщо не переставати вірити. Проте я перестала. І навряд чи почну знову.

На кілька секунд затрималася перед дверима й міцно заплющила очі. Важко зітхнула. І на мить стало так прикро, що все закінчиться цього ранку. Тоді вдихнула й відчинила двері. Побачене змусило мене завмерти. На порозі стояв Кольчинський (у цьому новини не було), а в руках тримав райські пташки. Довгі, з тими самими помаранчевими пелюстками й фіолетовим «дзьобом» посередині. Точнісінько такі, як у тому фільмі. Перші кілька секунд я відчувала такий захват, що боялася навіть поворухнутися. Ніби ці квіти, цей хлопець і цей день були якимось маревом, яке зникне, щойно я зроблю хоч один рух. А потім мене охопив гнів. Мама. Невже вона таки мене видала? Зрадниця!

— Доброго ранку, Губкіна, — нарешті заговорив містер Крабс. — Бачу з твого виразу обличчя, що я приніс саме те, що треба.

Він звучав так самовпевнено, так зухвало, що вся чарівність моменту миттєво розвіялася.

— Що ж... — простягнув він мені райські пташки. — Тепер ти моя дівчина. І ніяких відмовок бути не може.

— Гей! Гей! — зупинила я Петра витягнутою долонею, бо цей невгамовний корпус уже пер на мене, як той танк. — Притормози. Ніяких «дівчина»!

— Але ж учора ти...

— Я сказала, що погоджуся піти з тобою на побачення! А якщо воно перше і, найімовірніше, останнє, то ми ще не хлопець і дівчина! — швидко перебила його.

— Ще? — самовдоволено підняв брови Кольчинський.

— Скажи... — зітхнула, перш ніж продовжити. — Це мама мене видала?

— Губкіна, я нічого в неї про квіти не питав, — і собі зітхнув Петро. — Ти ж була з нами весь день. Коли б я встиг?

Пихач звучав переконливо. І щиро. Він і справді не залишався з мамою наодинці. Але навіть якщо він якось схитрував і таки випитав у неї... Чесно? Я була цьому рада. Мені хотілося провести цей день із ним. Навіть якщо це буде наше перше й останнє побачення. Зрештою, я ніколи не відчувала нічого такого... Романтичного чи що?

— Не знаю. Ти хитрий. Крабс на те й Крабс!

— Ти мене переоцінюєш! — підморгнув Петро.

— Навпаки. Недооцінила. Вірніше, твої можливості... і твою хитрість. Ніколи не повірю, що ти просто взяв і з-поміж усіх квітів вгадав, що я люблю саме райські пташки!

Кольчинський мовчав. Лише повільно підступав до мене, хитро всміхаючись. Райські пташки, які я поклала на столик, впали від того, що він проходив усе ближче й ближче. Між мною і стіною залишалося дедалі менше місця. Крабс був дедалі ближче. А Губці Бобу залишалося дедалі менше простору. І я раптом зрозуміла, що починаю боятися цієї його гри.

— Але як?.. — запитала я ледь чутно.

Моя спина вже вперлася в стіну. А руки Кольчинського знову потягнулися до моїх. Ну вже ні… Здається, Крабс і сам не зрозумів, як цього разу я першою схопила його за зап'ястки й помінялася з ним місцями. Такого він точно не очікував. Саме тому це вдалося так легко. Потім я підступила ще ближче, не відпускаючи його рук. Мені хотілося зрозуміти...Ні. Мені хотілося відчути, як його тіло реагуватиме на моє. Я хотіла притиснутися до нього. Та через різницю в зрості мої груди вперлися в його прес. Ну, хоч так. Потім я відпустила його долоні, і вони безвільно впали вниз. А я повільно провела пальцями по його руці. Від кінчиків пальців… Усе вище й вище. Крабс був настільки розгублений, що не міг вимовити ані слова. Він лише мовчки спостерігав за кожним моїм рухом, чекаючи, що ж буде далі.

— То як? — запитала я ще раз, поклавши долоню йому на шию й нахиляючи його голову ближче до своїх губ.

— Ти граєш трохи не за правилами, Ліз... — майже видихнув мені у відповідь Кольчинський.

— А ти... ти, Петро, граєш за правилами?

— А я ніколи й не грав, — зухвало відповів він.

Здається, відвага почала повертатися до нього. А це означало одне — Кольчинський знову повертав собі контроль. Я ж знову ставала слабкою, боязкою... просто наляканим дівчиськом. Коли він уже збирався відлипнути від стіни, я знову притиснула його до неї.

— Ти не дав відповіді!

— Скажу, коли станеш моєю дівчиною. Тією, що буде закохана в мене по вуха. Або... з часом ти й сама здогадаєшся, — відповів Крабс і просто відсторонив мене.

Потім підійшов до райських пташок, що впали на підлогу, і підняв їх. Мовчки знайшов вазу, налив у неї води. За кілька хвилин стреліції вже прикрашали мою скромну оселю. Хоча... яка вона моя? А я кипіла від злості, бо цьому пихачу вкотре вдалося перехопити контроль і знову збити мене з пантелику.

— Якось ти не дуже дбайливо ставишся до своєї мрії, — промовив Петро, поправляючи квіти.