21. Парі на побачення

Пустоголові дуби… Як мене дратував Кольчинський своєю впертістю! Мало того, що пихатий до неможливості, так ще й упертий. Один погляд у його сторону сьогодні доводив мене до сказу. Я намагалася вгамувати свої емоції, але всередині панував справжній вир. Смерч із різних почуттів… Там була і зневага, і повага до нього. І ненависть, і тепло. І злість, і подяка. І я ніяк не могла з ними впоратися, тому просто стояла, опершись на стіну, стискаючи долоні в кулаки.

— Просто вдихни й видихни, Губкіна, — порушив тишу між нами Крабс.

Я проігнорувала його фразу і лише закотила очі. Але він продовжив:

— Ну, якщо це тобі не допомагає, або ти любиш жорсткіші методи, то можеш уже мене вдарити, — Кольчинський перевів погляд на мої стиснуті долоні. — Але якщо плануєш по обличчю, то бажано не кулаком.

Він усміхнувся.

Мама пішла до кабінету лікаря на консультацію, залишивши мене з цим пихачем наодинці. І навіть зараз, у такі важкі для мене хвилини, він не полишає свій сарказм.

— Ще одне слово, Кольчинський, і я зроблю це, — відлипла від стіни й розвернулася до нього.

Ми стояли лицем до лиця. Я стиснула кулак прямо перед його носом, погрожуючи. Не знаю, як так сталося, але за кілька секунд ми помінялися місцями. І ось уже Спанч Боб притиснутий до стіни тілом Крабса. А його долоні тримають мої руки, не даючи мені рухатися. І ця зухвала посмішка, яка завжди дивиться на мене зверху. Мені знадобилося кілька секунд, щоб почати дихати… і ще кілька — щоб почати обурюватися.

— Ти що собі дозволяєш?! — висмикнула руки з його хватки. — Ми ж у лікарні!!

Який це був би сором, якби моя мати вийшла у цей момент. І побачила все це. Побачила мене такою.

— І що? — спокійно запитав пихатий.

— І що?! — я аж почервоніла.

Чи то від хвилювання, чи то від гніву до нього — не знала. Та й знати не хотіла.

— Кольчинський, у тебе що, взагалі немає ніяких моральних принципів? Ніякого виховання?! Ти… ти…

— А чого ти чекала від мудака? — саркастично видав він.

І ще так усміхнувся.

— Та годі тобі! — розвів руками. — Ми ж нічого не зробили. Просто стояли й дивилися один одному в очі. Ми навіть не поцілувалися.

Я просто відвернулася, щоб не бачити його самовдоволену пику. Бо інакше зроблю одне з двох: або таки вдарю його кулаком по обличчю… або…Ні. Ніяких «або».

— Послухай, Ліз, — продовжив Кольчинський. — Я просто хочу допомогти. І все.

Він важко зітхнув.

— А знаєш, чого ти так злишся? Хочеш, я скажу?

Тепер уже зітхнула я. Але тихо… собі під ніс. Десь усередині все стиснулося. Крабс відчував мене. І я боялася того, що він може сказати.

— Ти хочеш мені довіряти. Ти ж це відчуваєш… так?

Його долоня торкнулася мого плеча.

— Цю хімію між нами. Між Крабсом і Губкою Бобом щось відбувається… Ми обоє це відчуваємо.

Я витримала кілька секунд, переш ніж відповісти.

— Так… ти правий, — почала впевнено й нарешті розвернулася.

Подивилася йому в очі.

— Я відчуваю до Крабса стільки емоцій. Стільки ще не відчувала до жодного хлопця.

Говорила це і насолоджувалася збентеженням у його очах. Кольчинський виглядав розгублено. Він чекав, що я ось-ось загублюся в його погляді. Що я здамся. Що розплавлюся, як сир на гарячому хлібі.

Але ні.

— І певною мірою мені страшно від цих емоцій. Але… це всього лише емоції, — я байдуже підтиснула губи. — І ця хімія… хм. Це всього лише хімія. Я підберу потрібний реактив, щоб погасити її.

 Зробила паузу.

— І все, що залишиться між нами, — це осад. Буде він приємним чи ні… не знаю. Та думаю, що радше ні.

Після сказаного я сіла на лікарняну лавку неподалік. Кольчинський виглядав розгубленим. Навіть якимось пригніченим. А я нарешті зітхнула. Почувалася на висоті.

— Ця хімія… між нами, — знову почувся його голос над моїм вухом. — Вона занадто сильна, щоб ти чи я змогли її здолати.

Він зробив паузу.

— Не з мого боку. І завтра я це доведу.

Я підняла погляд.

— Твоя мама просила принести тобі квіти. І завтра Крабс принесе їх тобі. І це будуть твої улюблені.

Він усміхнувся.

— Повір, я відчую інтуїтивно, які саме.

Така його самовпевненість змусила мене посміхнутися. Та триста років він не вгадає, які мої улюблені квіти! Самовпевнений пихач.

— Угу… звісно. Якщо ти запитаєш у моєї мами, — пирхнула.

— Я не буду її про це питати.

Він нахилив голову.

— Але якщо я вгадаю, ти погодишся сходити зі мною на побачення, Губкіна.

— Ти не вгадаєш.

Я знала це напевно. Крабс не зможе вгадати. Він навіть таких квітів не знайде.

— А якщо не вгадаєш, тоді ти відчепишся від мене раз і назавжди.

— Згода, Губкіна. Згода.

Він простягнув мені свою «клешню».

Я дивилася на цю його простягнену руку і досі вагалася. Досвід вже підказував мені, що угоди з Кольчинським ні до чого доброго не призводять. Але ця була занадто спокусливою, щоб відкинути її. Щось дівоче та рожеве пищало в мені в захвату та віри у диво. Але розум підказував - не можливо, щоб Краб вгадав мої улюблені квіти. Ніяк неможливо. Тож, я нічим не ризикую. Подала руку у знак згоди. 

— Чудово, Губка Боб. Але може дасиш мені хоч якусь підказку, – благально підтис губи пихач.

— Що? — моє обличчя перекосилось, — Ми так не домовлялися. 

— Ну це буде чисто прояв милості до мене з твоєї сторони, — приторно всміхнувся Кольчинський, — Та годі тобі, Ліз. У світі стільки прекрасних квітів, дай хоч якийсь натяк. Тим паче ти ж певна, що Крабс не вгадає.

Вагалася. Але не довго. Пихач має рацію, у світі повно квітів! І навіть з моєю підказкою він не зможе виграти.

— Коли я дивлюся на них, мені здається що рай це те місце, де вони народжуються.

— Це було…дуже по філософськи, — хмикнув Петро, — А якщо по правді, це як пальцем у небо…або ж прямо у рай, — додав вже сам до себе з сарказмом.

А я не стрималася і розсміялася. 

###

Як думаєте, хто виграє парі? Кольчинський чи Лізка? ❤️