20. Я мудак, але впертий мудак ;)

Чесно? Після розмови з Губкіною мені хотілося плюнути на все і відступити. Ну справді… Здалося тобі це все, Кольчинський? Ця Лізка, ці її проблеми, ця її впертість… Ради чого ти стараєшся? Яка твоя ціль?

Мій егоїзм знову підступив аж до горла, однак героїзм таки взяв гору. Кольчинський не відступає! Кольчинський наступає! О так… Я все ще бачу в дзеркалі привабливого юнака. Хоча чому привабливого? Кольчинський Петро — ти справжній красунчик! А Лізка всього лиш дівчина з плоті та крові, а раз так — її броня скоро впаде… Або я впаду до її ніг.

Жах! І з чого такі думки? Розтер обличчя долонями, а потім щедро влупив себе по писку. Ось так. Так уже краще. Зберися… Зберися! Нехай її цю Губкіну.

Але чим ближчим я ставав до Губкіної, тим нестямніше мені хотілося її поцілувати. Обійняти й стиснути так у своїх обіймах, щоб їй бракувало повітря. Щоб ця дівчина тріпалася в моїх дужих руках, як солом'яна лялька, била долонями по плечах (прямо уявивши це, я всміхнувся), а тоді би здалася і, важко зітхнувши, просто піддалася. А потім… потім, глянувши мені в очі, прошепотіла: «Кольчинський, поцілуй мене». Це той рівень довіри, який мені потрібен від неї. Ой… щось мене понесло. Але радше мене винесуть вперед ногами, ніж я відступлю.

Поставив будильник на ранок. 7:00. Ця Лізка — рання пташка, а я — нічна сова, тож вставати в таку рань для мене каторжні муки. Але чого не зробиш заради мети? Вірно… Все вірно. Але все рівно… сьома ранку — це занадто навіть для Лізки. Перевів будильник на пів восьму. Встигну. Але в результаті вранці я встав о восьмій і то ледве стягнув себе з ліжка. По дорозі заїхав у квітковий і обрав нічогенький такий букет. Маю сказати, що якраз встиг, бо як тільки я збирався постукати у вхідні двері, з них у той же момент виходила Губкіна. Точніше сказати — вилітала…Точно рання ластівка. Ми легко стукнулися тілами. Мені не хотілося відліпати від Спанч Боба, але цей персонаж мав інші наміри й грубо відштовхнув мене.

— І тобі доброго ранку, Губкіна, — всміхнувся я кутиком губ і таки заперся у квартиру. — Твої манери, як завжди, на найвищому рівні.

— Чого прийшов?

— А ти чого втікаєш від мене? — видав зухвало. — Я ж наздожену, ти ж знаєш, — підморгнув. — Жигулям не тягатися з Феррарі.

Так… Тут я, може, трохи перегнув. Але мені нестерпно хотілося побачити цю злість у її очах. І спрацювало. Губка Боб пропалював мене поглядом. Я прямо відчув, як займаюся. Благо, то лише метафора, але я справді горів. Знову…Просто від погляду цієї дівчини на собі.

— Доброго ранку, — почув я сторонній голос.

До нас у коридор вийшла жінка середніх років, як мені здалося. Вона опиралася на ходунки… По правді, не знаю, як називається цей апарат чи що воно таке. Виглядала вона доволі свіжою, незважаючи на свій стан. Тепер я зрозумів, чому Губкіна не хотіла, щоб я знайомився з її матір'ю. Ця впертюха ненавидить, коли бачать її слабкості. А я був радий, що тут. Прямо тут і зараз.

— Навіть квіти приніс, недо Отелло, — процідила Лізка крізь зуби, ніби сама до себе, але я це почув.

— А це не тобі, — відразу ж обрубав я. — Ми ж друзі… так? Це для твоєї мами…

Сказавши це, я оминув розгублену Лізку й попрямував до її матері.

— І вам доброго ранку. Я Кольчинський Петро, — ввічливо простягнув руку й приязно всміхнувся. — А ви?

— А я Марія Олександрівна, мати Лізи.

— Приємно познайомитися з вами. Ну куди я можу поставити цей букет? — уживався я в роль зятя. — Не знав, які квіти ви любите, тож вирішив зібрати різні в букеті.

Можливо, звучало це зухвало, але, повірте, хвилювався я до усрачки. Мені хотілося справити гарне враження не лише на Лізку, але й на її матір. Для мене була важлива думка цієї жінки. Сам не знаю чому. Напевно, я бачив у ній потенційного союзника проти Губки Боба.

— Чудові квіти. А запах який… Відразу радісно стало на душі. То ви справді друг Лізи?

Мої очі наткнулися на вазу, туди я й притулив свій букет. Не хотілося напружувати Марію Олександрівну. Але її запитання напружило мене. Цікаво, що Лізка їй про мене наговорила? Беззаперечно, запевнила, що я мудак. Але здається… здається, вона таки зацікавлена в мені.

— На більше вона не погоджується, — мило всміхнувся.

Весь наш діалог Губкіна слухала, схрестивши руки на грудях. Було помітно — її дратують ці розмови. Але, напевно, вона не з тих, хто перечить мамі, тож хай терпить. Мені теж багато чого доводиться терпіти від неї.

— А ви пропонували щось більше?

Відповісти на це запитання я не встиг, бо нас безжально перебила Лізка.

— Мамо, нам час. Ми запізнюємося!

Марія Олександрівна щиро всміхнулася до мене й сказала:

— Було приємно познайомитися, Петро. І квіти чудові. Наступного разу принесіть такі ж для Лізи.

Не знаю чому, проте на душі потепліло від її слів. І це вселило у мене віру. Віру не в себе. Віру в нас із Губкіною.

— Перепрошую, хотів запитати дещо… — звернувся я до матері Лізи. — Чи дозволите мені бути вашим водієм сьогодні?

— Ні! — відразу ж відрізала Лізка.

— А я не тебе запитую, — відрізав у відповідь.

— Було б чудово! По правді, мені було б важко з таким транспортом, — жінка вказала на ходунки. — А на таксі це дуже затратно.

— Нам не потрібна твоя милостиня! — крикнула Лізка мені у спину.

— Вирахую з твоєї зарплати, — прошепотів їй на вухо.

На сходах Марія Олександрівна відмовилася від моєї та Лізчиної допомоги й сказала, що зійде сама, опираючись на поручень. Мені довірили нести її ходунки. І злісний погляд Губкіної.

— Ти змусила мене почуватися мудаком, — порушив я тишу між мною та Лізкою. — Могла би все пояснити…

— Ти таким і є!! — гаркнула у відповідь.

— Не з тобою…

Щось на це Лізка вже не відповіла. Бо це ж було правдою. Правдою, що я був мудаком. Але я не був мудаком із Губкою Бобом. З нею — не був. З нею я ставав кращим. Я хотів бути кращим.