19. Справжня мудачка

Настрій був на нулі. Треба ж таке… Я сама справжнісінька мудачка! Мама приїхала до мене в гості, а я… образила її. І все через кого? Через цього пихатого Кольчинського!

О, згадай гімно — і ось воно! Дзвонить. Та зрештою добре, однаково сама хотіла йому подзвонити.

— Привіт, Губкіна.

Мене аж у жар кинуло від його приторного голосу. Долоні самовільно стиснулися в кулаки. Так і хотілося вилити на Петра всю лавину свого гніву.

— Привіт, — сухо вичавила я. — Що, не можеш прожити без мене й дня? — а це вже додала максимально солодко. Але інтонація говорила: це всього лиш сарказм.

Я відчула: така моя фраза вибила Крабса з колії. Про це свідчило його кількасекундне мовчання.

— А якщо так, то що?..

Смілива відповідь. От тільки знаю, що це повна нісенітниця. У мене навіть кутик губ смикнувся в мимовільній посмішці.

— То доведеться звикати, Кольчинський. Бо завтра будеш без мене.

— Чому це?

— Бо завтра я не зможу вийти на роботу! Мені потрібен вихідний, зрозуміло?

О так. Я була нахабною. Несправедливо грубою з Петром. Але, може, таким чином він швидше відчепиться від мене. Було б чудово!

— Ні, не зрозуміло, Спанч Боб! Я не відпускаю.

— Мені дуже треба.

— Причина?

— До мене приїхала мама.

— І що? До мене теж колись може приїхати мама. Але ж при цьому я не виганятиму тебе з дому в той самий момент. Може, навпаки… познайомлю.

Уся ця розмова починала бути схожою на флірт, і це мене бісило ще дужче. Десь у глибині душі мені лестило, що Крабс прив'язаний до мене. Але це було дуже глибоко… Настільки, що я воліла б цього не розкопувати. Радше навпаки — закопати ще глибше.

— У чому проблема, Ліз? Якщо хочеш, можеш провести цей день із мамою і зі мною.

— Кольчинський, ти як те третє колесо до ровера! Втям, що я кажу тобі: ти мені не потрібен.

Мій голос уже зривався. Я майже переходила на крик. Навіть руки почали тремтіти — ось так мене дратував цей пихач.

— А я ось думаю, що вихідний тобі не потрібен, Губкіна! Я твій фактично офіційний роботодавець зараз. Тож затям собі: завтра ти виходиш на роботу!

— Або що? Звільниш мене?! Ну то давай! Я вже давно хочу звалити від тебе, Кольчинський, на всі чотири сторони! Чого ти причепився до мене?! Відстань!

Мій голос звучав не стільки суворо, скільки відчайдушно. І якщо Кольчинський і справді егоїстичний мудак, то йому саме час відступити. Саме час кинути слухавку. Повестися як ображений хлопчик. Але інтуїція підказувала мені: Петро не такий. У ньому було щось особливе. Щось, що притягувало мене настільки, що я не могла цього позбутися. Цей Крабс бачив глибше. Він заглядав під мою броню. Десь усередину мене.

— Ліз, скажи… Щось сталося?

Нестерпно. Хтось інший на його місці вже давно звалив би від мене. Не став би зі мною возитися. Але цей Кольчинський...

— Нічого не сталося…

— Ну якщо нічого не сталося, тоді завтра зранку чекаю тебе у себе. А якщо не приїдеш, тоді приїду я!

Ця його остання репліка прозвучала доволі холоднокровно. Впертий пень! Впертий осел!

— Що, не відпустив тебе? — почула я голос мами у себе за спиною.

Невже я так захопилася розмовою з Кольчинським, що навіть не почула, як вона прийшла? Цікаво, як багато мама встигла почути?

— Ні… Але нічого дивного, мам. Я ж казала тобі, що цей Кольчинський — справжнісінький мудак!

— Можливо, варто було просто пояснити…

Мама мала рацію, але мені не хотілося цього визнавати. Легше просто назвати Крабса мудаком — та й по всьому.

— Пояснити що?

— Ну те, що мені потрібна допомога. Думаю, він би відпустив тебе.

Її голос звучав так ніжно. Досі ніжно. Після всього, що я наговорила їй. Від цього мені ще дужче хотілося ненавидіти себе. Коли я стала такою? Такою злою, нестриманою, зухвалою… Це не та Лізка, яку Кольчинський не помічав у школі. Або точно не та, яку помітив ще тоді. Я вже інша. Я сама Крабс. Тож скоро він це зрозуміє і просто звалить. Тому не можна довести себе до розбитого серця.

— Він би не зрозумів… Та й я не хочу, щоб він ще більше пхав свої клешні в мою сім'ю. Ми один одному ніхто. Я просто його працівниця. Він просто мій роботодавець.

— Ну ти говорила з ним не як проста працівниця з начальником…

Від цієї фрази мами по моїй спині пробіг холодок. Вона чула достатньо. А може, й усе. Але, знову ж таки, вона, хай йому грець, мала рацію! У цьому й моя проблема. Я поводжуся з Петром як із ворогом, а це означає, що він мене зачіпає. Це означає, що йому вдається виводити мене на емоції. Треба змінювати стратегію. На ігнорування. Повне й тотальне. Щоб радикально відсікти його від себе.

— Правильно! — ствердно кивнула я. — Я говорила з ним як із мудаком, мам. Бо з мудаками треба так і говорити! А не покривати їх… і все пробачати постійно!

О… Це знову був камінь у її город. Можливо, ще болючіший, ніж попередній. Прокляття…Чому? Чому я так поводжуся? Чому слова вилітають із мене швидше, ніж я встигаю подумати?

— Я знаю, що ти робиш, Ліз. Тобі боляче. Через це ти ображаєш тих, хто тобі небайдужий. Знаєш… — мама зробила невелику паузу. Ймовірно, намагалася зібратися, щоб не розплакатися. Але вже було пізно. Плакала я. Щоправда, вона цього не бачила, бо я відвернулася, — Мені дуже прикро, що так усе склалося в нашому житті. Мені прикро, що я не була опорою для тебе. Що не мала змоги оплатити твоє навчання через своє здоров'я. Ти була мною всі ці роки, тягла нас двох… Мені дуже-дуже прикро, доню.

— Мам… Я ніколи не вважала тебе тягарем. Повір. Я рада просто, що ти в мене є. І я й надалі робитиму все, щоб ти стояла на ногах.

Це була чистісінька правда. Здається, мама теж мені вірила. Бо я відчула її обійми на своїх плечах.

— Тож… якщо ти так поводишся з Кольчинським, це може означати лише одне. Цей Крабс, чи як ти там його називаєш, таки тобі небайдужий.

Моя мама теж була впертою. Тож ця її фраза змусила мене посміхнутися. Я полегшено видихнула. Зрештою, якщо вже зовсім відверто, то я ніколи не була в романтичних стосунках. Можливо, це звучить дивно, але так. У мене для цього ніколи не було часу. Та й особливого бажання. Не було такої людини, яку мені хотілося б слухати, цілувати, обіймати, проводити з нею час. Усе було якось не на часі. І не на серці.