18.2 Несподівані запитання

— Ні!

Я вирішила відповісти швидко й без роздумів, щоб не викликати навіть найменших підозр у матері. При цьому дивилася їй просто в очі.

— А ти йому?

Та що ж таке? Чому її запитання одне краще за інше? Не думала, що першою темою, про яку ми говоритимемо, буде Кольчинський. З чого така честь йому?

— Не думаю…

— Звучиш якось невпевнено.

— Мам, я не подобаюся йому! А навіть якщо й подобаюся, то це ненадовго. Петро ніколи ні з ким не зустрічався більше ніж три місяці…

— То ви зустрічаєтеся?

— Що? Та ні, — по правді, мати все більше вибивала мене з колії. — Я сказала, що тимчасово працюю у Кольчинського. І на тому все!

— І на тому все… — повторила мою фразу мати, а тоді важко зітхнула.

— Послухай, мам. — Я підійшла до неї й присіла поруч. Ніжно обійняла за плечі. — Петро Кольчинський — просто мудак! Знаю ще зі школи.

— Ну… зазвичай такі й подобаються дівчатам, — вирішила пожартувати мама й пригорнулася до мене у відповідь.

— Знаю, — і собі посміхнулася я, відчувши, що напруга спадає. — Але я ж не всі. І не піддамся на ці його чари-шмари. — Кумедно покрутила пальцями.

— То значить, він таки проявляє до тебе деяку цікавість?

Очі матері зблиснули новими вогниками. Мабуть, варто сказати їй усе як є. А як насправді є, я не знала й сама. Пихатий Крабс дійсно поводився дивно зі мною, і це мене лякало та приваблювало водночас. Десь у глибині душі мені хотілося, щоб його симпатія до мене була справжньою. Але розум гостро повертав мене в реальність. Спанч Боб і поруч не стояв із містером Крабсом.

— Все дуже неоднозначно, — вичавила я й стисла чашку з чаєм пальцями так сильно, що вони навіть трохи посиніли. — Петро проявляє до мене певні знаки уваги, але це не більше ніж гра. Схоже, я єдина дівчина зі школи, яка не хотіла б із ним зустрічатися. Це душить його его, розумієш? Крабс не може цього пережити і…

— Крабс? — перебила мене мама й подивилася на мене з ніжністю.

— Ну це… це просто кличка така для нього. Через костюм.

— Кольчинський ходить у костюмах крабів?

— Не зовсім, — розсміялася я. — Але пихатий Крабс живе десь усередині нього. — Мої очі хижо звузилися. — Одним словом, це такий персонаж з одного мультфільму.

— Зрозуміло. Не хочеш розповідати, як і все інше. — Мама сумно підтиснула губи, а тоді продовжила: — Але все ж я не розумію, чому ти навіть думки не припускаєш про те, що можеш подобатися йому?

Мама дивилася на мене з любов'ю. Навіть із якоюсь наївною дитячістю. Пустоголові дуби… Невже вона справді не розуміє, що такого не буває в реальному житті? Такого навіть у мультфільмі про Спанч Боба не бувало! Все, що потрібно Крабсу від мене, — це щоб я закохалася в нього. Але цього не буде! Йому не вдасться цього досягти.

— Мамо… — я почухала обличчя й скривилася. — Невже ти досі не зрозуміла правил цього світу? Сильні люблять ображати слабких! Їм подобається відточувати свою майстерність. Їх це потішає!

— Ліз… чому ти в усьому шукаєш підступ?

Голос матері звучав відчайдушно. Але й щиро. Вона вірила в те, що говорить. Повірити не можу, що моя мама досі вірить у людей. Більше того — продовжує їм вірити! Після всього, що з нею трапилося. Після того, як їй відмовили в операції? Після батька?!

— Можливо, зараз я прозвучу жорстоко, але… я інколи розумію, чому нас кинув тато…

Я сказала це тихо. Невиразно, сподіваючись, що вона не почує мене. Але мама почула. Я помітила це з виразу її обличчя. Так… Розумію, що образила її, вдарила по найболючішому. Але, направду, у мене закінчилися аргументи. І я не знайшла кращого способу захиститися, ніж напасти. Для когось це слабкість, але я так не думаю. Певна, що це найкраща броня, яку не так легко пробити.

— Пробач, не хотіла образити тебе, — продовжила тихо. — Але ти сама бачиш… довіра до людей ні до чого доброго не призводить. Окрім болю, це нічого не принесе…

— І все ж, Ліз, я вірю в людей. І вірю в те, що хтось може кохати когось не за щось. У цьому і є суть справжнього кохання…

Мама теж вимовила це тихо. Але в її словах були твердість і певність. Вона досі вірила в хороше. Мене це вибивало з колії. Повертало до тієї дівчинки, якою я ще була у школі. До тієї, яка вірила в дива. До тієї, яка ще мріяла й записувала свої бажання наприкінці кожного навчального року. От тільки жодне з них так і не збулося.

Я бачила, як мама повільно встала з-за столу. Як сперлася на свої ходунки й повільно почовгала до кімнати. Вся її хода говорила про слабкість, але її слова завжди були такими сильними. Мені хотілося плакати через свою витівку. Через свої жорстокі слова. Але вибачатися не хотілося. Як то кажуть, краще гірка правда, ніж солодка брехня. Але що, якщо ця правда у кожного своя? Моя ось така. І я певна, що саме вона допоможе мені у боротьбі з пихатим Крабсом.

###