18. 1 Несподіваний сюрприз

Вдих. Видих. Знову…і знову. Я поставила руку до грудної клітки і намагалася вловити ритм власного серця. Воно все ще танцювало. Воно все ще билося пришвидчено від тоді, як я була біля Кольчинського так близько. Добре, що я була вже вдома. На своїй території і Крабс не мав насолоди бачити мене таку. Збиту з пантелику і дещо збентежену.  Я ненавиділа це почуття, але водночас воно мене чимось манило. Воно було незвичним і навіть приємним. Всміхнувшись кутиком губ, увімкнула чайник. Залишки мурашок все ще нагадували про себе млосним відчуттям. 

Раптом у двері постукали. Я була щиро здиваною. Невже це Кольчинський? Ця думка злякала мене до напівсмерті і я завмерла на місці. Пальці впилися в стіл позаду. Тоді постукали більш наполегливо. Прикусила нижню губу все ще міркуючи - що мені робити. Пригадавши, що в Крабса можуть бути ключі, усвідомила, що варіантів немає. Та відчинивши двері на мене чекав несподіваний сюрприз.

— Мама?

Бачили б ви моє обличчя в цей момент. Навіть Спанч Боб не вміє так посміхатися, присягаюся. 

— Мамочко…а як ти…? Чому ж ти не подзвонила…

Тішилася невимовно. Не бачила матір кілька тижнів. І це для мене було мукою, адже ми завжди були близькими. Хотілося навіть запищати від радості, а опісля заплакати. 

— Привіт, — цей її теплий голос, і дотики її долонь до мого волосся, – Хотіла зробити тобі сюрприз…люба. 

— Але ж…як ти доїхала сама? 

Мої очі опустилися на ролатор, який мама тримала перед собою. Її незмінний помічник в останні місяці. 

— Не хвилюйся, — знову погладила вона мене по волоссі, — Я їхала з одним знайомим автівкою. Тож…

— Але ж сходи…мам…

Я аж ніяк не бажала, щоб в моєму голосі звучала жалість. Але так…саме її я відчувала щоразу, коли дивилася на власну матір. Мені так було її жаль! Цей стан безпорадності, це кляте коліно, яке підводило її щоразу. Ці ходунки….Ну чому все так? Ну чому все це відбувається саме з моєю матір'ю? 

— Ох..Лізочко, не роби мене уже геть безпорадною, — її щирий сміх змусив посміхнутися і мене. Хоч ця посмішка була і гіркою, — Я впоралася…як бачиш.

— Але варто було б мені подзвонити! 

— І зіпсувати сюрприз? 

Я просто пригорнулася до мами і нічого на це не сказала. Мама завжди була такою ж впертою, як і я. Боєць по життю. Щоправда, є деякі битви, які аж ніяк не виграти, навіть якщо дуже стараєшся. 

— Ходімо, я якраз поставила чай. Чи поїсиш? — лагідно запросила.

— Ні..ти ж знаєш, що я вечері стараюся не їсти. Але почаювати з донькою це святе.

Так. Навіть в цьому мама обмежувала себе. Вона дуже боялася набрати зайвої ваги, адже це додаткове навантаження на коліна. Стане ще важче ходити. Проте у матері ніколи не було схильності до ожиріння. Вона завжди працювала як та бджілка. 

— І не будем більше про мене. Я скажу лиш, що завтра маю зустрітися з один спеціалістом. Тож я ненадовго і не стану обтяжувати тебе. 

— Мам! Ну що ти таке кажеш, — хутко заперечила, — Ти не обтяжуєш…навпаки радуєш. 

Я була щирою, коли говорила це. Ніколи не вважала свою матір тягарем. Радше це я була для неї тягарем, який їй доводилося нести з собою довгі роки. Недосипати ночі, вчити ходити, стояти, писати і читати. Турбувати про одяг, їжу, навчання та все інше. Я була її “ходунками” впродовж життя. 

— То що тут у тебе? Ще працюєш аніматором? 

Після цього запитання мої щоки спалахнули румянцем. Мені стало так соромно. Добре, що в цей момент я стояла до мами спиною і вона не бачила мого розгубленого вигляду.

— Можна й так сказати, — видавила я з себе.

А що? Так і є. Доводиться розважати одного самовпевненого Крабса, який думає, що всі навколо його іграшки, які танцюватимуть навколо нього як йому заманеться. 

— Якась ти невпевнена…

Так, мама завжди відчує брехню. Від неї нічого не приховати.

— Мене звільнили, мам…

Я вимовила це зі швидкістю блискавки. А тоді стисла губи у тонку лінію і міцно заплющила очі. Ніби боялася, що мене зараз насварять як маленьку дівчинку. Хоча прекрасно розуміла - мама так ніколи не вчинила б. Але мені було соромно…так соромно. 

—  Ну і нічого, значить знайдеш кращу роботу, – потисла мама плечима, — Тим паче ти казала, що цей твій начальник справжній мудак.

Мама закотила очі чим мене розсмішила. Я розсміялася вголос разом з нею. Але штука в тому, що тепер я працюю у ще більшого мудака. 

— Так, …мабуть так, — додала впевненіше у відповідь. 

— То чим зараз займаєшся? Шукаєш іншу роботу, чи вже знайшла?

Цим запитанням вона поставила мене у незручне положення. Я поставила перед мамою гарячий чай і почала думати, що їй на це сказати. Розповісти про Кольчинського? Мені так не хотілася це робити, але з іншого боку, кому як не мамі? 

— Ну все не так просто, мам…

— Тобто це як, Ліз? В тебе або є робота, або немає? 

— Ну…

— Тільки не кажи мені, що ти стала однією з тих утриманок…

Не знаю сказала це мама в жарт, чи серйозно, але це змусило мої щоки ще раз спалахнути.

— Ні…мам! Ні ти що…просто все не так просто.

— Не розумію, Ліз..

І я нічого не розумію. Тож як це все пояснити мамі? Хто для мене Кольчинський - роботодавець, друг, залицяльник, новий начальник, клятий Крабс знущальник. Статус не визначено. 

— Пам'ятаєш, мого однокласника Петра Кольчинського? 

Ай…уже що буде, те буде. 

— Кольчинський…– мама зробила задуманий вираз обличчя, а тоді хитро всміхнулася, — Точно Петро Кольчинський, той самий гарний хлопець з твого класу.

— Що? 

Пустоголові дуби! З чого така почесть цьому засранцю? Ну звісно, якщо кожен другий казатиме тобі, що ти красень, то ти обов'язково задереш носа і станеш пихатим Крабсом! 

— Мені здавалося він тобі подобався у школі…

Що? З чого такі висновки? Мені подобався Кольчинський?! Не було такого і не буде! 

— Ні? Ну просто…

— Мам…з чого ти взяла таке? 

— Ну може з того, що він подобався всім твоїм однокласницям..

— Мам…я ж не всі!