17. Скіпетр дружби

Ліза мене боїться. Це було очевидно. Але неочевидною була причина її страху. Чому я викликаю в ній таке збентеження? Невже вона так сильно мене ненавидить? Невже її огида настільки сильна, що вона змушує себе перебувати поруч зі мною?

Але присягаюся, коли ми танцювали ті нещасні пів хвилини і я відчував її дихання біля свого вуха, мені здалося, що я їй не байдужий. Що вона забороняє собі прийняти мене. Що вона боїться власних почуттів. Хіба не дивно забороняти собі кохати? Хоча... саме це я робив із собою впродовж усієї школи. Забороняв собі відчувати щось до Губкіної. Забороняв думати про неї. Забороняв собі її покохати.

— Куди ти зібралася, Губкіна? — нахмурився я, коли ця вперта дівчина зірвалася зі свого місця і попрямувала до виходу.

— Я йду! Мені набридло це все!

— Ти нікуди не підеш!

Так...тут я трохи розізлився. І навіть відчув себе мудаком, що траплялося вкрай рідко. Але дозволити їй піти... ні.

— І хто ж так вирішив?

О так. Її обличчя знову палало. І цього разу це справді була злість.

— Я.

— Ти не можеш вирішувати за двох!

— Гаразд!

Я хутко підвівся і наздогнав її. Краще зараз не торкатися цієї мегери. Ні до чого доброго це не призведе. Але й дозволити їй піти я не можу.

Тож я перегородив собою вхідні двері.

— Гаразд, Ліз. Я відстаю від тебе зі своєю пропозицією бути моєю дівчиною. Ти не хочеш — я зрозумів. Почув тебе. Губці Бобу не подобається тусуватися в романтичному плані з Крабсом. Але... — я зробив паузу і видихнув. — Але я не хочу, щоб між нами була ця неприязнь. Хоча в нашому випадку вона одностороння і походить лише з твого боку. Пропоную нейтралітет. Добре?

— Що ти маєш на увазі, Кольчинський?

— Ну, ми можемо бути просто друзями, Губкіна. Щоб між нами не було всієї цієї недоброї аури...

— Але при цьому я все ще працюю на тебе?

— Якщо захочеш...

— Хочу. Мені не треба нічиєї милостині. Тим паче твоєї. Я відпрацьовую цей місяць, отримую від тебе гроші...

— Але при цьому ми дружимо, гаразд?

— Просто дружимо!

— Так... просто дружимо, — повторив я і всміхнувся кутиком губ.

Та Крабс просто геній! О так... дружба. Хто взагалі вірить у дружбу між хлопцем і дівчиною? Це настільки тонка межа, що вона навіть не помітить, як перетне її. А головне — друзям можна проводити час разом. Друзям треба проводити час разом. Друзям треба допомагати один одному, підтримувати…ну і все таке. 

— То, може, нарешті поснідаєш? — додав я, вказуючи рукою на стіл. — А потім... ну, помиєш мій туалет. Ти цілий ранок тільки про це й говорила.

Так, у мені знову увімкнувся мудак. А що поробиш, якщо я й не переставав ним бути? Зрештою, у цьому немає нічого такого, якщо ти працюєш покоївкою. Навіть якщо та покоївка — твоя подруга. Не хоче милостині, то нехай усе буде по-справжньому. Справжня робота за справжню платню. І нічого... абсолютно нічого мудацького в цьому немає.

— Ось це вже інша розмова, Кольчинський. Впізнаю в тобі справжнього Крабса, — усміхнулася до мене Лізка й легко штурхнула в груди.

Тоді вона просто вмостилася за стіл і почала жерти панкейки. Та що за...? Чому з цією Губкіною завжди щось не так?! Чому її так дратують розмови про ніжне, щире, про симпатію, про почуття? І чому їй так піднімає настрій пропозиція помити мій туалет? Я просто не можу втямити, який підхід потрібен до цієї дівчини. Невже їй справді подобається бути в приниженні? Та ні... Звісно ж ні! Це повна дурня. Чи ні? Крабс не може цього втямити... Крабс розгублений.

— І тебе що... ніяк це не зачіпає, Ліз?

— Що саме? Твої потуги пробудити в мені симпатію?

Ще й удає з себе дурну... Що за дівчина?

— Ні... Я про те, що сказав тільки що.

— Кольчинський, ну це ж просто робота. Вона звичайна. І хтось має її робити. Не розумію, чому люди завжди ставлять вище тих, хто керує рестораном, ніж тих, хто там прибирає.

Вона сказала це доволі суворо. З осудом в очах. Та що ж таке... Ми наче різними мовами розмовляємо з Губкіною.

— Я не це мав на увазі. Ну просто...

— Ну просто що? Вважаєш це принизливим?

— Я такого не казав.

— Але подумав?

— Я... не...

— Знаєш, я тут подумала, що якщо ти не вважаєш це принизливим і кілька хвилин тому запропонував нам щирууу дружбу, то...

Губкіна зробила невеличку паузу, а тоді пішла до вбиральні. За мить повернулася звідти з йоржем для унітаза. Так, саме з ним. А тоді продовжила:

— То, може, допоможеш мені? Знаєш, друзі мають допомагати одне одному. Тим паче... це ж твій туалет.

По цих словах вона простягнула мені того самого туалетного йоржа. Для чого я взагалі купував цього йоржа? Я ж користувався ним від сили рази два за весь час.

— А я зрозуміла, Кольчинський. Ти вище цього всього, — Лізка описала йоржем у повітрі якесь незрозуміле коло. — Це ж робота для таких, як я. Для нижчого класу суспільства. Для тих, хто любить бути в приниженні...

Ні... Ну що за маніпулятор ця Лізка? А я ще думав, що це я в цьому вправний. Нічого подібного. Ось він — справжній тиран у плоті! Стоїть зараз переді мною зі своїм скіпетром і тицяє ним мені в обличчя!

— Що таке, Кольчинський? Тобі не подобається скіпетр моєї дружби?

Ще й знущається!

— Що ж... тоді...

— Чекай! — кажу я і вириваю йоржа в неї з рук.

Який жах! Подумати тільки — Крабса переграв якийсь Спанч Боб своїм йоржем для туалету. Хто б міг подумати, що Кольчинський мив би туалет. Добровільно. Клята дружня підтримка!

— Якщо ти не вмієш це робити, я проведу інструкцію, — заклала нахаба руки на грудях.

— Та що я... з йоржем не справлюся?! — гаркнув у відповідь.

Двері за мною до вбиральні голосно грюкнули. Я був злий. Але краще вже самому все зробити, ніж допустити, щоб Губкіна бачила мене в такому стані. Стук у двері налякав мене, і я плеснув собі з йоржа туалетною водою прямо в обличчя.

— Допомога потрібна?

Я точно почув її хихотіння. Зараза!

— Ні... я сьогодні все сам. Друзі ж мають виручати один одного.