15. А може ти мене полюбиш

Після двох днів роздумів я остаточно переконав себе, що відкритися перед Губкіною було повною дурістю. Ба більше — це була слабкість, недолугість з мого боку. Чим я взагалі думав, коли відкривав їй свої почуття? Це наче торкнутися оголених проводів — от мене й попаяло на цьому Спанч Бобові. Чого я взагалі чекав? Що Ліза кинеться мені в обійми й скаже, що я теж давно їй подобаюся?.. Чи поцілує, чи що?.. І це її фото в шухляді мого столу... Вона не мала цього бачити. Не мала цього знати.

Але я пішов на крайні заходи. Довірив їй те, що було в мене на серці. Та більше я не піддамся емоціям і думатиму головою. Хоче бути слугинею — нехай буде. Ця незрозуміла симпатія скоро минеться, і Крабс зможе попрощатися з Губкою Бобом менш ніж через місяць.

«Я на порозі, Кольчинський! Відкривай...» — прилетіло смс від Лізи.

«З соком?)» — написав я.

«А що, якщо без соку не впустиш мене?!»

«Ні! Тобі доведеться повернутися в магазин і купити "Сандору"», — настрочив я й одразу відчинив двері.

Але Губкіна стояла на порозі із соком. «Сандора» на два літри. У сукні з розпущеним волоссям. Усе в ній було таким звичайним. Але саме ця простота так манила мене. Змушувала зрікатися всього того, про що я думав кілька хвилин тому.

— З соком! — кинула вона мені пакунок у руки.

— А де привіт, Губкіна? — закинув я, запрошуючи її увійти. — У тебе дуже дурна звичка не вітатися. Не помічала?

— Якби я могла, Кольчинський, то взагалі б тебе ігнорувала!

— Але ти не можеш? — всміхнувся я кутиком губ. — Чому, Ліз?.. Чому не можеш? Не хочеш... чи не вмієш?..

Я легко торкнувся її підборіддя долонею. Підняв її погляд до рівня своїх очей. Не знаю, навіщо я це зробив. Певно, мені здавалося, що, дивлячись комусь прямо в очі, люди мають менше шансів сказати відверту брехню.

— Ти не хочеш, щоб я тебе ігнорувала. Крабс усередині тебе цього не переживе...

Ого... До такої відповіді я був не готовий. Чекав будь-чого: образи, зухвальства, навіть плювка. Але це...Це було більш ніж правдою. Це була істина. Крабс не переживе, якщо Спанч Боб його продинамить. Кольчинський боїться бути відкинутим звичайною дівчиною. Він переживе відмову від першої красуні школи, міста, світу — але не від Губкіної Лізи.

— Любиш панкейки?

Моя долоня відлипла від дівочого підборіддя. Я вирішив нічого їй не відповідати, бо вона теж дивилася б мені просто в очі. І я не зміг би їй збрехати. Але й визнавати, що вона має рацію, ще не був готовий. Моє его нікуди не поділося. Воно все ще було частиною мене. Я все ще був Петром Кольчинським.

— Панкейки?

— Ну так, панкейки. З апельсиновим соком, Ліз. Це дуже смачно, повір.

Апельсиновий сік я не любив. Надавав перевагу гранатовому. Але його любила Лізка. У школі вона завжди купувала саме цей смак... у ті дні, коли не брала чай. Ну а панкейки — суто моя альтернатива до соку. Причому я приготував їх сам. Учора перепробував безліч варіантів, поки зрештою не знайшов ідеальний.

— Давай!

Лізка сказала це майже наказовим тоном, після чого всілася за стіл. Мене це повеселило й додало впевненості. А самовпевненість узагалі пустилася в танок. Може, у Крабса егоїзм і зашкалює, проте руки в нього точно не з дупи. І готувати він уміє.

За кілька секунд перед Губкіною вже стояла тарілка з панкейками та склянка прохолодного соку. Я навмисно додав кілька кубиків льоду. Цей напій смакує лише холодним.

— Смачного...

Я всміхнувся їй найприязнішою посмішкою. Вона відповіла скупим кивком голови. Крабс страждає, коли Губкіна не посміхається. Йому погано, коли погано їй. Ну чому... чому Спанч Боб страждає саме біля мене? Чому з усіх людей світу її дратую саме я? За що? Так... я ігнорував її... часто. Але ж не булив... Я...

— Яке тобі діло до мене, Кольчинський Петре?

— Я вже казав тобі... два дні тому...

— Казав що?..

От вона навмисно? Навмисно знову змушує мене проявляти свою слабкість до неї? А я тільки пообіцяв собі керувати розумом і не піддаватися емоціям.

«Не дивися на неї... не дивися на неї, Кольчинський», — наказав собі подумки.

— Дивися на мене, Кольчинський... коли придумаєш відповідь.

Вона сказала це без вагань. Знову очі в очі. Ні... У мене немає шансів. Крабс програє! Крабс втрачає рівновагу. Крабсові клешні опускаються.

— Думаєш, усе, що я зробив для тебе і сказав, — брехня?

— Не відповідай запитанням на запитання! Відповідь має бути прямою, чіткою, без усіх тих натяків і підтекстів, Кольчинський. Щоб я чітко розуміла її суть і значення.

Вона загнала мене в тупик. Душила мене поглядом. Змушувала думати про неї, коли сиділа зовсім поруч. Коли була зі мною і водночас не зі мною.

— Потанцюєш зі мною?

Я знову використав запитання. Але там, у танці, я планував дати їй відповідь. Ще раз спробувати відкритися. Ще раз сказати, що вона мені не байдужа. Відкрити це в дотику свого погляду до її. У ніжності своїх рухів поруч із нею.

— Чи слабо, Губка Боб? — кинув їй виклик. — Я скажу все, що ти хочеш і не хочеш чути водночас.

Моя рука все ще була простягнута. Лізка вагалася. Я почувався жебраком, який просить милостиню. Его кришилося, ламалося. І його знищував сам Крабс. Йому так хотілося цього моменту.

 Нарешті її пальці торкнулися моїх. Це був несміливий жест. Жест маленької довіри до Кольчинського Петра. І він мав її виправдати. Взявши Лізку за руку, я увімкнув пісню. Ту, яку слухав усі ці два дні. Я думав про неї всі ці два дні... поки вона намагалася мене забути.

— А може, ти мене полюбиш...

Це був перший рядок пісні. Під нього я встиг притиснути Лізку до себе. Але в цей жест вклав усю свою ніжність. Навіть відчай. Моє тіло просило цього. Мої очі благали її про це. Мої пальці стиснули її сильніше. Може, вона полюбить...

— А може, з мене вийдуть люди...

Другий рядок. Я просив її дати мені шанс. Просив допомогти Крабсу стати іншим. Стати тим, ким вона хоче його бачити. Не тим Кольчинським, якого вона знала у школі, а тим, який зараз стоїть перед нею. Відкриває свою симпатію. Торкається її плечей у танці. Дихає їй у шию, насолоджуючись близькістю.