14. Сік на два літри

Цей… Кольчинський. Він поводився дивно. Мене це і лякало, і приваблювало водночас. Мені хотілося зневажати Крабса, але водночас — вірити Петрові. Тому самому, який ніколи не проявляв до мене симпатії, але чомусь зберігав моє фото ще зі школи. Для чого? Я не мала ні сил, ні бажання це аналізувати, тож просто ігнорувала той щемкий дзвіночок у серці, який шепотів, що між мною і пихачем таки щось є…

Увечері мені прийшло від нього смс про те, що він дає мені два дні вихідних. А ще — скинув гроші за роботу. Сума змусила мене всміхнутися й подумати, що Кольчинський, може, й зухвалий, зате точно не жадібний. Принаймні не з Губкою Бобом. Від цієї думки моє тіло аж вкрилося сиротами. Ні… він не відчуває до тебе симпатії, Лізка. Не вір жодному його слову…

Кольчинський стримав обіцянку й не дзвонив два дні. І це теж було дивно — не чути його гордовитого голосу. Але на третій день з самого ранку Крабс виліз зі своєї нори з новими забаганками.

— Привіт, Губкіна, — почувся в телефоні його зловтішний смішок. — Сумувала за мною?

Я сонно потерла очі й зиркнула на годинник. Восьма ранку. Приречено зітхнула.

— Не встигла, Кольчинський…

— А я от за тобою скучив. Точніше — за твоїм ідеальним сервісом. Тож давай, Спанч Боб, прокидайся й гайда в магазин мені по сік.

Я втупилася у своє відображення в дзеркалі й зависла на кілька секунд. Мені страшенно хотілося спати, хоча зазвичай я прокидаюся рано.

— Який ще сік? — потерла обличчя. — Кольчинський, я б іще поспала. Відчепися… — пробурмотіла, гепнувшись назад у ліжко.

— Угу… поспати. Ну добре. Але тоді я теж хочу там бути. Десять хвилин — і я в тебе.

Я так різко сіла, що мене аж занудило. Спати вже точно перехотілося. Що це він надумав?

— У мене є ключі… Мені дала твоя хазяйка, як її… Таїсія? — прокашлявся. — Ну, коли я їй гроші за квартиру давав.

Якого..? На яких правах йому дали ключі від квартири?!

— То мені їхати чи?..

— Стоп!! — закричала я у слухавку. — Спанч Боб уже встав… встав!

Я сказала Кольчинському, що передзвоню, коли буду готова, й ліниво почалапала у ванну. Відображення в дзеркалі вкотре нагадало, що в мені немає нічого особливого. Абсолютно нічого. Ні довгого шовковистого волосся, як у рекламі шампуню, ні красивого фейсу, як у дівчат із голлівудських фільмів, ні модельного зросту. То що… що цьому Кольчинському може подобатися в мені? Я завжди вважала, що в мене якесь «макакувате» обличчя. Навіть мама в дитинстві жартома називала мене своїм мавпеням. А ще в садочку в мене трохи стирчали вуха… і веснянки вилазять щоліта. Я звичайна. Навіть більш ніж звичайна.

«Зайдеш у супермаркет біля мого дому. Будеш там — подзвони по відеозв’язку. Я оберу сік», — прилетіло повідомлення від Петра.

Я навіть не стала фарбуватися. Для чого? І для кого? Як є — так є. Щоправда, чомусь усе ж одягнула сукню й залишила волосся розпущеним. Не для цього пихача. Для себе.

— Кольчинський, я вже в супермаркеті… — відзвітувала я.

— Губкіна, я ж просив подзвонити по відео. Я хочу бачити товар…

Я хотіла обуритися, але не встигла — Петро кинув слухавку. За кілька секунд він уже дзвонив мені в телеграмі. Його фальшива усмішка на аватарці одразу почала мозолити мені очі.

— Ось так уже краще, Лізка. Я бачу і тебе, і соки.

— Обирай уже той сік! — буркнула я, переводячи камеру на полиці.

— Не тряси так рукою, Спанч Боб, а то зображення розмите. Чи це ти так розхвилювалася, коли побачила мене?

Ні… ну як можна бути настільки пихатим? Прямо пуп землі. Пук — не більше.

— Слухай, Крабс… просто обери сік, — зітхнула я.

— Почни з нижньої полиці.

Я повільно вела камерою по рядах, а цей зухвалець усе крутив носом. Усе йому було не те.

— Це що, всі полиці, Губкіна?

Я невпевнено кивнула. Верхню вирішила не показувати — через свій зріст я все одно не дотягнулася б туди.

— Та ну…

— Обирай! Я тобі показала сто п’ятдесят видів соку. Невже мало?!

— Мало. Мало, Губка Боб. Я плачу за сервіс. За якісну роботу. Тож давай… наведи камеру на верхню полицю. Я знаю, що там є ще одна. І там десь стоїть мій улюблений сік.

Я навела камеру на верхній ряд.

— Помаліше… ось він! Оцей. «Сандора» апельсинова на два літри. Бери її, — скомандував Петро.

— Я не можу її дістати…

— Як це не можеш, Губкіна? Простягнула руку — і взяла.

Цей пихач точно з мене знущався. Кольчинський явно бував тут не раз і прекрасно знав, які тут високі стелажі.

— Я не дістану. І взагалі… здалася тобі та «Сандора». Он є «Садочок», «Джафа», «Галіція»… Усі апельсинові! А тобі подавай саме «Сандору».

— Губкіна, це не просто моя забаганка…

Та що ти кажеш… А що ж це тоді?!

— Лише в «Сандори» стовідсотковий апельсиновий сік. У всіх інших — розбавлений. Тому так, мені треба саме цей. І саме на три літри.

Вибагливий, як баба. І вигадує теж!

— Не віриш? Подивися сама на склад, Губкіна. Там унизу є літрові пачки — перевір.

Я ліниво потягнулася до полиці. Гад виявився правим. Стовідсотковий сік справді був тільки в «Сандорі».

— Може, я візьму літровий?

— Нєа. Літровий — це на один стакан. А нас же двоє, Губкіна. Я планую поділитися з тобою. Я сама турбота про тебе останнім часом, але ти це ігноруєш…

От треба ще так уміти, як Крабс: знущання видати за турботу, а жадібність — за щедрість.

— Я не дістану до верхньої полиці, навіть якщо стану навшпиньки.

— Губкіна… ну ти ж не мала дитина, — закотив очі хлопець. — Маєш давати собі раду. Попроси когось допомогти. Іншого покупця чи охоронця.

Дістав!

— Ага… Але ти ж занадто горда, щоб це зробити. Ти ж будь-яке прохання про допомогу сприймаєш як слабкість. А дарма. Іноді люди допомагають просто тому, що можуть. Або хочуть. Не шукай у всьому приховані сенси…

Про що він узагалі говорив?.. Хоча ні. Знову переводив усе на себе. Робив акцент на своїй доброті й турботі. Та краще б уже не допомагав. Виручив раз — і тепер пів життя буде про це нагадувати. При кожній нагоді. Уже нудить від його «турботи».