13. Поводишся як справжній псих

Я дивився на стіл, прикрашений красивим букетом троянд. На страви, привезені з мого ресторану. На дві свічки, що палахкотіли посередині, і думав — який же я дурень. Я ж пошкодую про це… Але це буде потім. А зараз мені просто хотілося зробити Спанч Бобу приємне.

Лізка мала завершити прибирання за п’ять хвилин. А мені так не хотілося, щоб вона йшла… Хотілося, щоб побула ще трохи в моєму домі. Ще трохи — зі мною. Ну й нехай така вередлива. Зате щира. Хоча, якщо вже зовсім чесно, я ніколи б не подумав, що в неї такий паскудний характер. Як не підступися — колеться, мов їжак. Я думав, вона добра, мила й привітна, а вона поводиться зі мною як справжня мегера.

Я тихо зазирнув у кімнату. Лізка стояла біля столу… знову з моїм портретом у руках. Цього разу вона на нього не плювала. Просто стояла й дивилася. Про що вона думає? Що в неї в голові? Хто в серці? За кілька секунд вона повернула рамку на місце й потягнулася до шухляди. Схоже, таки вирішила дізнатися, що ж там на тому іншому фото. Ситуація: ALARM! SOS! Небезпека! Їй не треба цього бачити.

Їй не треба цього бачити.

— Ти вже все? — застав я Лізку на гарячому.

Дівчина хотіла непомітно закрити шухляду. Але та ж поламана. Іноді таки добре — вчасно щось не відремонтувати.

— А… так, — швидко відповіла вона, поспіхом намагаючись ще раз засунути шухляду.

Ну… якщо чесно, її цікавість мене навіть потішила. Значить, я таки їй небайдужий. Бо байдужість — це найстрашніше, що може відчувати до мене Ліза Губкіна. Хай краще ненавидить, зневажає, плює на мої фотографії. Але не буде байдужою. Крабс цього не переживе. Не зараз.

— Спішиш додому?

Не знаю, чому я раптом цим поцікавився. Бо ж вона цілком могла відповісти: «Так». І що тоді? Тоді мені знову довелося б її благати. Я знову опинився б у програшній позиції. А це занадто низько для містера Крабса… і занадто високо для Спанч Боба.

— Ну… — кілька секунд вагань. — Не особливо, — скупа, але щира усмішка.

— Тоді повечеряй зі мною.

Мій голос був самою привітністю. Я боявся прозвучати надто приторно. Ще не вистачало, щоб Лізку почало нудити від мене. Я простягнув їй руку. Сам не знаю навіщо. Воно якось саме вийшло. Мою долоню вона не прийняла, але на вечерю погодилася. І я почув, як у неї голосно забурчало в животі. Хотів якось позловтішатися, але стримався.

Коли ми вийшли на терасу, де був накритий стіл, я помітив на обличчі Губкіної справжнє здивування. Вона явно розгубилася. Я відчував це як хлопець.

— І тут не можеш без понтів, Кольчинський, — видала Лізка.

Ця фраза миттєво опустила мене з небес на землю. Наче мене щойно ткнули обличчям у власну какаху. За що вона так зі мною?

— Ну я ж Кольчинський Петька, — підморгнув я їй, проковтнувши образу.

Я хотів відсунути їй стілець, але ця мала мене випередила й сама всілася за стіл. Мені лишилося тільки знизати плечима й сісти навпроти.

— Для чого це все? — запитала Лізка, втупившись мені просто в очі.

— Для того, щоб ти поїла, — просто відповів я.

— Ні… це поверхнева відповідь. А я питаю про глибину. Для чого все це, Кольчинський?

Я важко зітхнув. Губкіна дивна. Невже вона справді думає, що я не здатний на щирість? Не здатний на симпатію? Та це ж очевидно.

— Я вирішив дати тобі ще один шанс, Губкіна, — почав я, беручи до рук бокал. — Ще не пізно погодитися.

— Ще один шанс? — її обличчя аж перекосилося.

— Шанс стати моєю дівчиною, — пояснив я. — Не розумію, чому ти так категорично проти. Боïшся, що закохаєшся в мене? Ну так такий ризик існує й з мого боку, — знизав я плечима.

Я говорив абсолютно логічні й прагматичні речі. Говорив про свої страхи прямо. Був самою відкритістю.

— Кольчинський… а ти часом не стоїш на обліку в психдиспансері?

Від такого запитання я аж поперхнувся водою й рвучко закашлявся. Лізка спершу закотила очі, але, помітивши, що мені й справді кепсько, підійшла й кілька разів гепнула мене по спині.

— З чого… з чого такі підозри?

— Ну сам подумай, — цілком серйозно сказала вона. — Ти поводишся як справжній псих.

— Тобто те, що я влаштував для тебе романтичний вечір, ти вважаєш психічним розладом?!

— Ти забув згадати, що перед цим змусив мене прибирати твою хату!

— Ти сама обрала таку участь для себе! Я ні до чого тебе не змушував!

— Ти не залишив мені вибору!

— Не залишив вибору? А це що? — ткнув я пальцем у стіл. — Що це, по-твоєму?

— Бути твоєю дівчиною означає обіймати тебе, проводити з тобою час, цілувати тебе, зрештою… А я радше перемию всі туалети в нашому місті, ніж торкнуся твоїх губ своїми!

— Я настільки тобі противний?

Запитав це, дивлячись на її губи.

І вона не відповіла одразу. Кілька секунд ніби вагалася.

— Скажи мені, Ліз… скажи правду…

— Я просто не вірю тобі. От і все, Кольчинський.

— Чому?

— Я не вірю, що ти можеш відчувати до мене щось щире… окрім щирого презирства. Я не можу подобатися тобі зараз, враховуючи той факт, що в школі ти мене просто зневажав… Люди не змінюються.

— З чого ти взяла, що в школі я тебе зневажав?

— З усього!

— Ходімо.

Я схопив її за руку й потягнув із веранди назад у дім.

Та пропади воно все пропадом. Буде вже що буде.

— Відкривай, — підвів я її до столу. — Давай. Ти ж хотіла знати, хто там.

Лізка дивилася на мене, наче на безумця. Мені навіть здалося, що вона мене боїться.

— Де?..

— У тій фоторамці в шухляді, — пояснив я. — Відкрий і подивися. Якщо не боїшся.

Дівчина вагалася. Просто витріщалася на мене й нічого не робила. Тоді я сам відкрив шухляду й дістав фоторамку. Поклав її на стіл зворотною стороною догори.

— Давай… переверни її.

Лізка ще раз глянула на мене спідлоба, а тоді обережно перевернула рамку. Я стежив за кожним її рухом. За кожною емоцією на обличчі. І першою реакцією було щире здивування. Ще б пак. На світлині була вона. Її фото з випускного.

— Я боюся тебе, містер Крабс… — тихо промовила Лізка й просто пішла.