12. Я знаю хто ти. Ти мудак!

«Кольчинський Петро, ти хто такий?» — саме це запитання виникло в моїй голові, щойно я взяла до рук рамку з його фото. Зазвичай хлопці рідко ставлять у своїй кімнаті власні світлини. Я чекала побачити тут кого завгодно — матір, дівчину, можливо, батька. Але цей зухвалий Крабс і тут виставив самого себе. Недовго думаючи, я щедро плюнула на фоторамку, а потім протерла скло губкою. «Ти мудак, Кольчинський, — ось хто!» Задоволено всміхнувшись, я повернула світлину на місце.

Мене страшенно обурював той факт, що я опинилася в клешнях цього пихача. Бути перед кимось у боргу — вже принизливо. А бути на побігеньках у Кольчинського — це взагалі нижче плінтуса. Де взяти сил, щоб пережити цей місяць?

На диво, Петро ніби у воду канув. Тож я прибирала у спокійній і звичній для себе атмосфері. Співала собі під ніс улюблені пісні й просто насолоджувалася тишею. Так минуло десь дві години.

Письмовий стіл Кольчинського сподобався мені найбільше з усього, що було в кімнаті. Він приємно пахнув деревиною, і від нього віяло вінтажністю. Тому я залишила його прибирання наостанок. На краях столу були вирізьблені хвилясті візерунки. Торкаючись їх, я аж заплющувала очі від задоволення. Справжній рай для пальців. Але кілька шухляд під столом псували все враження. Найнижча погано виїжджала, а коли я спробувала засунути її назад — узагалі застрягла. Я спробувала запхати її силою. Марно. Завіса з’їхала, і весь вміст шухляди висипався просто на підлогу. Я витріщилася на купу паперів і завмерла. Потім судомно почала хапати їх і складати назад. І саме тоді, коли майже все прибрала, до кімнати увірвався Кольчинський.

— Губкіна, ти хіба не знаєш, що ритися в чужих речах нетактовно?

Петро виглядав роздратованим. Навіть злим. Він рвучко підбіг до мене й почав збирати решту паперів із підлоги. А рамку, що лежала серед них, узагалі схопив так, ніби в нього не пальці, а клешні.

— Ти дозволив робити тут усе, що я вважатиму за потрібне, — огризнулася я.

Ні, ну ви тільки уявіть масштаби пихатості цього чокнутого! Хто винен, що в нього несправні шухляди? Я? Він господар у цьому домі. Міг би вже давно їх полагодити. Чоловік, як-не-як. Хоча який він чоловік…До хлопчика ще не доріс. Хіба що до мудака.

— Тут є дуже особисті речі, які мені дорогі, — пояснив він і обережно протер пальцями фоторамку.

Хто був на тій світлині, я не бачила. Він тримав рамку до мене задньою стороною. Але чомусь навіть не сумнівалася, що там фото самого Крабса. Треба ж так любити себе.

— Тобі пощастило, що це вціліло. Бо інакше довелося б відробляти мені ще один місяць.

Це він уже сказав значно веселішим тоном і хитро посміхнувся. Потім поклав свій дорогоцінний портрет у шухляду й хутко її зачинив. Таке враження, що він навмисно провокує всі ці ситуації, аби вкотре приколупатися до мене й довести, який він паршивець.

— Навіть не мрій, — випалила я, не задумуючись.

— Я? — Кольчинський підвівся з підлоги й простягнув мені руку.

Поміркувавши кілька секунд, я все ж подала свою, і він обережно допоміг мені піднятися. А тоді ще раз смикнув. Я врізалася головою йому в груди. Мій нюх одразу залоскотав аромат його парфумів. Вони пахли дуже свіжо… І, що найдивніше, мені сподобався цей запах. Але от їхній власник — ні.

— Мені здається, це ти трохи замріялася, Губкіна, — додав хлопець у своїй зухвалій манері.

— Слухай… Кольчинський. Давай дещо прояснимо, — почала я суворим тоном. — Ти можеш жартувати з моєї гідності, з того, яка я невдаха чи незграба… та будь із чого. Але не смій… чуєш? Не смій жартувати зі мною оце своїм зверхнім романтичним підтекстом! Чути щось подібне від тебе не те що неприємно — навіть гидко.

Так, я сказала саме те, що хотіла. І ніскілечки про це не шкодувала. Мене дратувало, що цей пихач раз по раз смикав за якісь романтичні ниточки в моїй душі, змушуючи на мить повірити, ніби він нормальний. Бо я знала, що це не так. У нього ніколи не було нормальної дівчини. Самі фіфи. Такі, як він, не закохуються у простих дівчат на кшталт мене. Я, може, й не надто розумна, але й не така дурна, щоб цього не розуміти.

— А це зараз було боляче, Губкіна… — після кількох секунд мовчання відповів Петро. — Ти ніби дала мені словесного ляпаса, — він потер обличчя руками. — Тобто ти думаєш, що в мені немає нічого щирого? Так?

— До мене? — я всміхнулася кутиком губ. — Ні, Кольчинський… немає.

— Даремно ти так…

— Даремно я так?! Це ти даремно так поводишся. Не знаю, яку ціль ти собі поставив, містер Крабс, але ти її не досягнеш. Не зі мною. Я не стану твоїм трофеєм, який розтане перед твоїм егоїстичним почуттям гумору!

— Гадаєш, я бачу в тобі лише трофей?

— Гадаю, ти не бачиш у мені своєї дівчини. Хоч і пропонував нею бути. І ніколи не бачитимеш… так само, як і я в тобі — свого хлопця…

Останню фразу я вимовила тихіше. Наче сподіваючись, що Кольчинський її не почує. Не тому, що була в нього закохана. Ні. Я просто тверезо дивилася на ситуацію. Але десь глибоко в душі все ще жила та сама мрійниця, яка вперто вірила в казку. У ту саму історію, де пихатий принц закохується у звичайну дівчину. Навіть не в принижену Попелюшку — просто у дівчину, одну із сотень на вулицях міста. Непримітну серед інших. І він готовий на все заради неї. Заради того, щоб вона відповіла взаємністю. Але вони все одно не будуть разом. Бо звичайній дівчині потрібні були його почуття, а не зверхній принц.

— То я тобі ніскілечки не подобаюся, Спанч Боб? — усміхнувся Петро.

— Ніскілечки… Крабс…

###