11. Плювок в душу

Всю дорогу до мого дому Лізка мовчала. Дивилася кудись у вікно з незадоволеним виразом обличчя… А я дивився на неї. Мені просто цікаво — що це за фігня така зі мною? Чому саме вона? Чому досі?.. І чому я не хочу, щоб це закінчувалося?

Мимоволі я знову згадав школу. Восьмий клас. Щойно пролунав останній дзвінок — і весь наш клас висипався зі школи. Кінець березня. Тепло тільки починалося, а сніг під ногами перетворювався на брудну кашу. Ліза йшла, весело розмахуючи пакетом зі змінним взуттям. І раптом — ручки обриваються. Весь вміст плюхається просто в калюжу. Однокласники регочуть. Я — теж. Але за кілька секунд щось у мені тріснуло. Я опустився навколішки поруч із Губкіною. Підняв її мокрі, брудні кросівки з калюжі. Дістав зі своєї сумки пакет і мовчки віддав їй. Вона подивилася на мене — з подивом і вдячністю. Але нічого не сказала. Як і я. Це був єдиний раз, коли я їй допоміг. І я шкодував про це до кінця школи. А зараз… дивлячись на «Губку Боба», я шкодую, що цей випадок був лише один.

— Приїхали, Губкіна, — сказав я, зупинивши авто.

Лізка вийшла і роззирнулася. Її рот ледь відкрився. Так… моє помешкання має справляти саме таке враження.

— Я що… маю усе це прибрати?

Вона кумедно обвела пальцем навколо моєї двоповерхової хати. Це що зараз було — переляк, а не захват? Та що з цією Губкіною завжди не так?

— Ні… Спанч Боб. Прибери лише кімнату Крабса.

Не знаю, чи це її заспокоїло. Схоже, навпаки — ще більше роздратувало. Але сам Крабс був задоволений. Ліза зайде в його особистий простір. Торкатиметься його речей… І в кімнаті залишиться її запах. Ця думка змусила пихатого Крабса посміхнутися. І стати трохи добрішим.

— До речі… Губкіна, цей безформний комбінезон тобі личить, — підморгнув я.

І це була чистісінька правда. Цій Лізі личило все. Хіба таке буває? Здається, мій мозок починає звихатися від цього Спанч Боба. І що найдивніше — це дратує мене все менше.

— Менше базікання, Кольчинський, більше праці, — відповіла нахаба, натягнувши гумові рукавиці аж до ліктів.

— Ти, Ліз… здається, зовсім не звикла до компліментів. Навіть не знаєш, як на них правильно реагувати, — закотив я очі.

— А це був комплімент? — закотила дівчина очі аж до лоба. — Я думала, ти знущаєшся… Кольчинський.

— Ну це був комплімент… крізь призму стьобу, — виправдався я. — І взагалі, навіщо тобі ті рукавиці? Таке враження, ніби ти зібралася на звалище. У мене там не все настільки запущено… — пустив я бісики очима.

— От ти все переводиш у якісь пошлості, Кольчинський! — гаркнула у відповідь.

По її очах було видно — моя кімната їй сподобалася. Але кімната — не я.

І мені страшенно хотілося, щоб Губкіна Лізка втратила голову саме від Кольчинського Петьки. Навіщо мені це — я й сам не знав. Але це стало б найкращою винагородою для мого его. Наче ковток нектару для спраглої бджоли.

— Ну починай…

— Що я маю зробити для початку?

— Ліз… ну ти як на світ народилася, — похитав я головою. — Казала ж, що маєш досвід…

Я хитро захихотів і сперся на стіну. Лізка почервоніла. І про що вона думає? А ще каже, що це я все переводжу в деякий контекст.

— Окей, Губкіна, підніми голову догори, — видав я наказ.

А там, вгорі моєї кімнати, висіла така ж люстра, як у ресторані, тільки вдвічі більша. Кришталева лілія з купою пелюсток. І всі їх треба було протерти від пилу, а потім — від відбитків пальців.

— А можна я краще помию тобі унітаз? — скривилася Ліза.

— Ні, не можна, Губкіна.

Я підійшов до неї і прошепотів це просто їй на вухо.

— Стій тут… я зараз принесу стрем’янку.

У її погляді читалося: “Я так тебе ненавиджу, Кольчинський”. А то я не знаю.

— Ну лізь на п’єдестал, — кивнув я на стрем’янку. — А я знизу страхуватиму.

Лізка глянула на мене скоса, але таки полізла. Я спостерігав, як її п’ята точка кумедно гойдалася під час підйому. Але цей безформний комбінезон псував усю веселуху. Довелося підключити фантазію. І цього вистачило, щоб мої губи самі розтягнулися в усмішці.

— Ну і як там, на вершині, Губкіна? Подобається дивитися на мене звисока? — увімкнув я свій сарказм. — Бо зазвичай ти завжди була знизу.

— Слухай, Кольчинський, я просто хочу якнайшвидше протерти цю твою кришталеву квітку і прибрати все решта в тиші. Без твоїх зверхніх розмов і оцього всього токсичного, — гаркнула вона мені у відповідь.

А за кілька секунд мені просто на ніс посипався пил із люстри. Я голосно чхнув. Від цього руки зісковзнули, і стрем’янка хитнулася разом із Лізкою.

— Токсичного?! — скривився я і покрутив носом. — Губкіна, відколи я тебе виручив, токсично поводишся лише ти! Весь час ставишся до мене як до блохи… навіть не пса!

— А як маю?! — долинуло згори.

— Ну хоч би як до цієї кришталевої лілії під твоїми пальцями. Обережно… ніжно.

Я зробив коротку паузу.

— Можливо, мені теж потрібно кілька твоїх дотиків. Трохи тепла і турботи. Щоб ти навела лад не лише в моєму домі… а й у моїй душі.

Чи брехав я? Та анітрохи. Це була чиста правда. Я дійсно хотів розібратися з цією дивною симпатією до цієї звичайної дівчини. І якби Губкіна погодилася стати моєю дівчиною, я б, мабуть, швидше розібрався в собі. Розібрався з усім цим, що так мене нервує і захоплює водночас. Але ця вперта радше протиратиме кришталеві люстри, які ненавидить усім своїм єством. Хоча, ймовірно, мене вона ненавидить ще більше.

Губкіна нічого не відповіла на мою відвертість. Але навіть з метрової відстані я бачив, як почервоніли її вуха. Напевно, Ліза просто не знала, що на це сказати. Ну звісно… Кольчинський Петька щойно фактично зізнався їй у симпатії. Звісно вона збентежена. Розгублена. Захоплена зненацька.

— Губка Боб, буде щось на це відповідати?

Я вирішив, що не дозволю їй змовчати. Не після мого зізнання.

— Я думаю, Кольчинський, що ти мудак! — грізно зиркнула вона на мене згори. — Так. Просто справжнісінький мудак!!